Суди реформують уже десятки років, але кожна нова спроба закінчується тим, що ми знову реформуємо не суд –, а власні уявлення про нього.

Суспільство звикло жити з думкою, що закони можна "підправити", а доленосні рішення ухвалюються не в залі суду, а в "таємній кімнаті". Ця недовіра, яку доволі часто подають як факт –, - не раціональна оцінка, а вкорінений культурний феномен "очевидності", що живиться посттоталітарною травмою, популізмом і цілеспрямованими медіа-атаками. Ця "очевидність" створює порочне коло: виправдовує хронічне недофінансування системи, мізерні зарплати апарату і нелюдські навантаження, що, своєю чергою, погіршує якість правосуддя і "підтверджує" початковий стереотип – "система прогнила".

Зараз ми досить докладно розберемо архітектуру того, як саме змінюється сприйняття і формується нова "очевидність" на індивідуальному рівні, інтегруючи ефект вибіркової уваги, ефект первинності з додаванням ілюзії частотності та упереджене підтвердження. Здебільшого метафорично, аніж сухо і науково, але від того не менш правдиво і дієво. Адже, що суспільство помічає – те й стає політично можливим і важливим, також ці процеси показують, як формується ілюзія змін без реальної зміни.

У процеси підготовки реформ періодично закрадається помилка. Їхні автори виходять із власного уявлення про те, як має бути, що є правильним і які саме процеси відбуваються у спільноті. Під час такого прогнозування часто береться бажана, зручна модель уявлень про людину, зріз її мислення, і процеси всередині спільноти. При цьому ситуація, в якій перебувають люди, насправді може не братися до уваги зовсім. Таке бачення фрагментарне, вибіркове, шаблонне, але здається, що передбачуване і кероване, а це завжди підкуповує.

Проєктування може відбуватися виходячи з умоглядних поглядів автора на проблему і спільноту, на яку проєкт розрахований, і виходять здебільшого із загальних уявлень про людей, які однаково "істинні" хоч для афганців, хоч для українців. У таких потугах часто народжуються проєкти на кшталт: якщо порівняти корову і дерево, вийде, що корова – - це дерево, або навпаки, бо і те, і те "п'є" воду, зростає і вмирає.

Реформатор - популіст діє не як антрополог чи соціолог, а як проповідник, який несе "правильне" бачення, ігноруючи місцевий контекст. Це призводить до інфантильності та карикатурності в ухваленні рішень, за якими ми не завжди бачимо реальні зміни, що відбуваються.

Будь-які зміни перестають бути ілюзорною проповіддю, коли ми бачимо структуру процесів, що створюють наші уявлення про дійсність. Важливо не просто проповідувати щось і видавати це за факти, а розуміти механізми того, як це стає "очевидним", які структури мислення роблять їх самозрозумілими, легітимними, переконливими або, навпаки, як щось втрачає сенс, стає безглуздим. Тобто не просто наповнити старі слова новим змістом, а створити середовище, в якому новий сенс може відбутися. Але, давайте розберемося, як раз за разом нам продають проповіді.

Умовно, якщо комусь - потрібно продати чашку, то він обов'язково напише, що вона має унікальну властивість – ручку, щоб ви не обпеклися. Говоритимуть, що це виключно з-за того, що нашому відповідальному бізнесу важлива безпека людей. Чашка має не тільки ручку, а й добре зберігає тепло, тому що ми за енергозбереження. Тобто, якісь-то буденні речі вам продають, не просто, як унікальні, а як причетність до політичних трендів і захист ваших прав, а мозок чіпляється за них, як за норму, і далі відштовхується під час ухвалення рішень та інтерпретації нових даних.

Чому це спрацьовує?

Ефект вибіркової уваги. Це наша здатність і необхідність концентруватися на одному конкретному стимулі, ігноруючи при цьому інші. Наш мозок фізично не може обробляти всю інформацію, яка надходить від органів чуття, він постійно фільтрує "неважливе". Умовно, до того, як ви безпосередньо зіткнулися з судом, або навіть зустріли емоційно заряджене повідомлення в соцмережах, яке всі шерили, він був для вас чимось периферійним, ви могли проходити повз будівлю судів і не звертати на це увагу, вашим сусідом міг бути суддя, але ви цього не знали, не надавали цьому значення.

Щойно ви побачили емоційне повідомлення "навколо корупція, аааааа, максимальний репост", ваш мозок ставить на ньому свого роду тег "важливо". Відтепер ваша увага налаштована на нього, ніби отримала нову інструкцію. Тобто інформація навколо та її частота залишилася незмінною, але фокус і призма змінилася, ви раптом починаєте помічати цих "корумпованих нероб" у публічному просторі.

Ефект первинності з додаванням ілюзії частотності. Це наша схильність занадто сильно покладатися на першу отриману інформацію, певний маркер, під час ухвалення рішень чи формування суджень.

Коли ми вперше дізнаємося про суд, наприклад, це корупційний скандал, або кампанія з дискредитації судді на анонімних сайтах, мозок ставить маркер –, раніше ви не помічали, не звертали уваги на ці повідомлення. Так само на цьому етапі формується база, від якої мозок відштовхується, для розуміння нормальності процесу, тобто, якщо перше повідомлення про корупцію в судах, то це і стає "тегом нормальності".

Коли ваша вибіркова увага фіксує це слово наступного разу, а потім ще раз, хоча це може бути одне й те саме повідомлення, просто в різних каналах, мозок порівнює нову частоту не з дійсністю, а з початковим маркером: ніколи про таке не чув. Що змушує людину думати, що корупція справді скрізь.

Упереджене підтвердження. Це наша схильність звертати увагу, інтерпретувати та запам'ятовувати інформацію, яка підтверджує наші переконання. Після того, як вибіркова увага помітила слово чи подію, а ілюзія частотності змусила здивуватися "великій кількості" повідомлень, формується нова нормальність: корупції в судах раптом стало дуже багато. Тепер упереджене підтвердження активно шукає нові докази, ігноруючи всі випадки, коли це спростовується. Насправді частота не змінилася – змінився фокус уваги, що формує смислову бульбашку.

Складність у тому, що в умовах посттоталітарного суспільства ця бульбашка стає чи не єдиним джерелом стабільності. Люди так покладаються на свої уявлення тому, що соціальна структура, яка раніше давала цілісну картину світу, зруйнована. А ці спотворення створюють уявлення про сталість, стабільність і зрозумілість того, що відбувається, те, про що ми говорили на початку, шаблонні, але керовані уявлення про дійсність, які ще й підтримують сучасні медіа-технології, соцмережі та алгоритми.

У здоровому суспільстві надійні приклади нормальності надають стабільні інституції, але якщо ці інституції зруйновані або їм не довіряють, чи не єдиним джерелом стабільності стає власна бульбашка. І це не дурість, а доволі раціональний вибір, який не знімає відповідальності за перебування в теплій ванні власних упереджень, відсутність критичного мислення та довіру до різного роду "проповідників".

Наприклад, це може виглядати так: "у моєму оточенні ніхто не слухає радіо – отже, його взагалі ніхто не слухає!" або "та хто взагалі слухає радіо?", "усі мої знайомі користуються Facebook – отже, іншими соцмережами ніхто не користується" тощо, відповідно ухвалюється рішення про використання певних каналів комунікації. "У моєму оточенні всі вважають суддів корумпованими, відповідно їх усіх треба звільнити та набрати нових" і ухвалюється чергове дивне рішення.

Ба більше, наприклад, дослідження взаємодії людей з LLM показують, що користувачі більше довіряють і охочіше повертаються до моделей, які з ними згодні. У тестових розмовах люди вважали підлабузницькі відповіді більш "якісними", більше вірили таким моделям і частіше хотіли з ними спілкуватися знову. Тобто ми не просто миримося зі своїми бульбашками –, ми активно прагнемо в них перебувати, той самий раціональний вибір. І готові платити за LLM, який буде "підлабузником", і підтверджувати наші упередження, навіть якщо реально відповіді менш точні.

Тому будь-хто, хто кидає в публічний простір прості емоційно заряджені гасла, від "а я тут подивився, які зарплати у...", до класичного "там самі лише корупціонери" стає новим проповідником. Це міфічне "там" конструюється таким чином, щоб під нього підходили якомога ширші образи, відповідно суспільний "праведний гнів" дуже легко обрушити майже на будь-кого. Головне для них потрапити у фокус вашої уваги першими.

Але проповідник не розв'язує проблеми, а виконує перформанс їхнього розв'язання, його продукт – не результат, а відчуття причетності до таємниці, яка ідеально лягає в "сліпі зони" нашого розуміння складних систем. Він наче відкриває вам вікно у світ простих рішень, де проблеми, накопичені десятиліттями неефективного управління, можна перемогти, забравши зарплату в когось одного, звільнивши старих і набравши нових тощо. Потім цю просту і легку ідею повторюють медіа, сусіди, випадкові перехожі, і з часом вона стає "загальновідомим фактом". Щоб популіст міг примружитися очима і десь на ефірі сказати: "ну це ж очевидно", а ви справді це чули від "усіх" 3-5-7 людей, з якими взаємодієте впродовж дня.

Іронія в тому, що часто і популіст, і реформатор діють однаково, перший свідомо продає просте рішення, щоб отримати владу, другий щиро вірить, що його просте рішення спрацює.

Замість того, щоб дати шанс новому, коли стара ідея помирає, наприклад, забирати в когось, щоб іншим стало краще, її не ховають, а починають "модернізувати", проводити покращення, стратегічні сесії, запрошувати експертів. Навколо цього виростає ціла інфраструктура, де підтримання комфортної бульбашки стає важливішим за будь-яку дійсність, бо веде до виживання всієї попередньо створеної екосистеми.

Цей текст не відбілювання репутації, а спонукання до соціальної дії: щоб громадяни почали бачити суд не як ворога, а як інструмент захисту, свій спільний страховий поліс, і почали вимагати для нього належних ресурсів, фінансування, укомплектованих апаратів, навантаження, розуміючи, що слабкий суд – це пряма загроза їхнім власним правам.

Володимир Гуржи