Початок тижня в Україні став справжнім землетрусом. І війна тут взагалі ні причому. Принаймні, прямого зв’язку в цій історії немає (але, як ми пояснимо далі, може бути дотичний – і цинічний). Національне антикорупційне бюро України почало активні процесуальні дії у напрямку одного із найвідоміших персонажів української суміші бізнесу і політики – Тимура Міндіча.

Зокрема, у нього були проведені обшуки. Звісна річ, самого Міндіча за давньою українською традицією – яка, якщо і переривалася на якийсь час, то станом на зараз успішно відновлена – удома і взагалі в Україні уже не було. За інформацією ЗМІ, він виїхав за межі країни (цікаво, за якою формальною підставою?) за кілька годин до обшуків, повідомлений одним із антикорупційних топменеджерів. Медіа повідомляють, що цим топменеджером міг бути перший заступник керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Андрій Синюк. Втім, ця деталь є важливою для самого пана Синюка – чи того, хто справді допоміг Тимуру Міндічу втекти. На загальну картину ситуації прізвище не впливає.

Міндічгейт і голосування у Раді

А загальна картина виглядає наступним чином. Відразу зазначимо, що ми говоритимемо не тільки про події цього тижня, а у, так би мовити історичній перспективі. Отже, повертаємося у липень поточного року і згадуємо, як Верховна Рада – власне, залишки монокоаліції та ті фракції / депутатські групи, які час від часу чи навіть системно співпрацюють з владою – проголосувала за законопроєкт №12414, який фактично знищував незалежність НАБУ та САП, передаючи їх під контроль Генпрокуратури, тобто (і усі це розуміли) чинної влади.

Чому важливо згадати цей момент? Та тому, що у оприлюдненій частині так званих "плівок Міндіча", які показують, як працював схематоз у вітчизняній енергетиці, зокрема, у "Енергоатомі", вказано, що вони були записані на початку того місяця. Тобто за тиждень-два до відповідного голосування парламенту.

Що все це може означати? Звісно, можна сказати, що усе це – лише збіг. Але в таких історіях збігів, як правило, не буває. Тому будемо притримуватися іншої версії. Що на Банковій дізналися про те, які проблеми загрожують пану Міндічу, а, значить, і їм самим – і дали команду на Грушевського терміново (бо ви пам’ятаєте, у якому ультратурборежимі було проведено той процес) знищити незалежні антикорупційні органи.

Спроба та виявилася невдалою. І через реакцію західних партнерів, і через "картонковий протест" всередині самої України. Можна довго сперечатися, який із факторів став важливішим, але це теж другорядна деталь – важливо те, що вони спрацювали, і НАБУ та САП зберегли за собою непідконтрольність Офісу президента.

Міндічгейт і мовчання Зеленського

І тепер, у листопаді, наслідки тієї поразки Банкової почали з’являтися, так би мовити, у відкритому доступі. Пройшли обшуки, фотографії з показовими артефактами – як долари США у банківській упаковці тамтешніх банків, так і папки з логотипом "Служба безопасности президента Российской Федерації" – потрапили у мережу. Розгорівся більш ніж гучний скандал.

Зав’язаний, звісна річ, на персоні самого Володимира Зеленського. З двох простих причин. По-перше, фігура Міндіча, який пов’язаний із Зеленським із "квартальних" часів – навряд чи така активна діяльність цього персонажа у стратегічно важливій галузі української економіки жодним чином не стосується його давнього партнера. По-друге, у квазіавторитарній структурі влади, де усе зав’язано на одній, першій особі (якій звітує уряд, хоч за законом не мав цього робити; яка повідомляє про початок опалювального сезону, хоч за законом не має до цього жодного відношення – президент у нас відповідає за оборону і дипломатію, усім іншим має опікуватися прем’єр), інакше просто і бути не може.

Тож увесь день 10 листопада громадськість чекала реакції на обшуки НАБУ, втечу Міндіча і взагалі ситуацію навколо "Енергоатома" та вітчизняної енергетики загалом – саме його, президента країни. Реакція з’явилася аж надвечір – і була… Скажемо так, була формальною. Зеленський сказав те, що тільки і міг сказати – "будь-які результативні дії проти корупції дуже потрібні, невідворотність покарання потрібна".

Вважайте, що не було сказано взагалі нічого. Бо повторення банальності про потрібність боротьби з корупцією (нею взагалі можна починати і закінчувати кожен день каденції) – це зовсім не реакція на конкретний кейс, у причетності до якого підозрюють і самого президента. Словом, Зеленському нема чого сказати про Міндічгейт. І це більш ніж промовисте мовчання.

Міндічгейт і західна допомога Україні

Що далі? Чого чекати України на зовнішньополітичному напрямку? Звісна річ, Росія і підконтрольні їй західні політики та медіа будуть намагатися розігнати цю тему на усі 100% – мовляв, Захід (ми) підтримує Україну, витрачає грубі гроші на її економіку, бюджет, конкретно енергетику, а у підсумку виявляється, що українська влада ці гроші банально розкрадає. Тож який смисл у цій підтримці? (І далі – від "якщо у вас (нас) фермери в Айові у кризі" до "краще ці гроші на відбудову Гази / допомогу Судану витратити".)

Так, на жаль, усе це буде. І Telegram-канали, які пов’язують з Банковою, якраз і почали розганяти тему "НАБУ працює на Росію, треба просто помовчати – і все буде добре" (найпримітивніші проєкти взагалі докотилися до такого смішного – "нагорі все знають і контролюють, скоро тут буде рай, як у шейхів", – яке навіть на значно тупіше російське суспільство навряд чи подіє, що вже говорити про українське).

Але тут треба розуміти, що Міндічгейт – це лише наслідок. І питання щодо роботи на руку ворогу треба говорити тим, хто створив схеми у Міненерго, хто, як показали недавні обстріли, не дуже і займався воєнними проблемами української енергетики (а усіх собак повісили на Кудрицького, бо він чужий, не з системи), через кого усі бравурні заяви і обіцянки перетворилися на гарбуза.

А на західній підтримці Міндічгейт, на нашу думку, не дуже і позначиться – якщо взагалі буде хоч якийсь фідбек. Причин тут рівно дві. Європейці все одно розуміють, що російська загроза для них – не ефемерна, а реальна. І розмінювати свою безпеку на якогось там Міндіча – як мінімум тупо. А Дональд Трамп, як ми знаємо, схилився на антиросійський бік не через якісь там ідеологічні цінності, а тому, що Володимир Путін насміхався над його мирними ініціативами, а після зустрічі в Анкориджі виставив повним посміховиськом. Тож у Білому домі Міндічгейт можуть взагалі не помітити.

Чого не скажеш про наші широти. Цілком можливо, що саме історія зі операцією "Мідас" стане початком кінця політичної кар’єри Володимира Зеленського. Втім, то будуть його персональні проблеми – а от у України, у вітчизняної енергетики, у українського суспільства проблеми будуть значно більшими, серйознішими і масштабнішими. Втім, як сказав неокласик, "ви зробили це разом"…