Коли я пишу ці рядки, ворог впритул підійшов до села, де виросла моя мама. Вишні в саду, сметана з погребу, ковбаска з горища, гуси на вузькій вулиці, які її постійно намагалися ущипнути, перший клас сільської школи. Це була її Україна, яку вона пам'ятала все життя, де вона б не жила, і пам'ять про яку передала і мені.

Хоча я народилася і виросла дуже далеко і від села моїх прабабусі і прадідуся, і взагалі від України, відчуття спорідненості із малесеньким селом, історична назва якого Хвалібогівка, були і є моїм найміцнішим, найемоційнішим зв'язком із Україною.

Сьогодні, коли російська навала загрожує відібрати і знищити, ще і цю частину мого життя, я відчуваю дуже змішані відчуття.

Звісно, в мене болить серце, важко на душі, а на очі навертаються сльози. Втім, водночас, я відчуваю необхідність зробити щось дуже важливе, значуще, щоб потім не дорікати самій собі, що не зробила все, що могла, у вирішальний час.

Як би я була трохи молодшою і трохи здоровішою, я б вчинила щось більш героїчне. Але в моїй нинішній кондиції я пишу ось цю колонку. Зрештою, для мене війна триває вже 34-й рік, я роками аналізую військові конфлікти і їхнє врегулювання, півжиття займаюся аналітикою, чверть життя – стратегічними комунікаціями, тому моя думка має якесь значення.

Принаймні, я так вирішила перед тим, написати цей текст.

Отже.

За моїм суб'єктивним враженням, ми знаходимося в дуже важливій точці, переживаєм дуже важливий, визначальний період.

Справа, звісно, не тільки в моєму селі, хоча воно дійсно в епіцентрі подій. Справа в загальній ситуації на фронті. (Тим, хто буде дорікати, що не можна нічого знати про хід бойових дій "з дивану", коротко відповім, що у відкритому доступі інформації більш ніж достатньо).

Загальна ситуація вимагає від нас серйозного переосмислення всього, що відбувається з нами тут і зараз. Далі треба буде робити висновки, реалізовувати необхідні і нагальні дії... Але, насамперед, потрібно саме усвідомлення реального стану речей.

Не зробимо цього зараз – завтра... Ні, не "завтра може бути пізно". Завтра може просто не настати.

Коли я пишу "ми", то маю на увазі всіх мешканців/громадян України. Але зрозуміло, що насамперед усвідомлення має відбутися у тих, хто приймає/ впливає на рішення.

Боротьба за виживання – а саме так можна визначити наше протистояння агресору – вимагає чіткості і однозначності, щирості і відвертості, відмови від ілюзій і готовності знати правду, адекватності і відповідальності, швидкості реакції і здатності ухвалювати рішення.

Здавалося б, це очевидний перелік. Але в мене є стійке відчуття, що саме ось цих базових речей нам всім, знизу до верху, вкрай не вистачає.

Нам життєво необхідно:

• розуміти що відбувається;
• не відмовлятися бачити реальність, якою би вона не була;
• не намагатися малювати хибну картину світу навіть самому собі;
• бути здатним прогнозувати реалістичний розвиток подій в умовах тієї чи іншої реальності;
• вміти мислити стратегічно, визначати стратегічні цілі;
• бути здатним на адекватне тактичне планування і оперативну корекцію планів в залежності від обставин, що змінюються;
• розуміти сенс і наслідки своїх рішень;
• не перекладати на когось відповідальність за самого себе, за свої рішення і дії;
• не вірити в дива і не змушувати вірити в дива тих, хто поруч.

Наведений вище перелік є дороговказом для кожної людини, якій довелося жити в епоху війн, і кожної держави як цілісного організму. І треба окремо підкреслити, що тут немає ані краплі пафосу – лише раціо.

Ймовірно, комусь виписані вище рамки будуть здаватися занадто абстрактними. Але технологія виживання держав, як і окремих людей, не має містити чітких правил, лише загальні рамки, які країни і нації мають наповнювати своїм змістом, "діючи за обставинами", досягаючи своїх цілей, використовуючи ті ресурси, які в них є. Можна навіть скласти свого роду порівняльну таблицю, де викласти тезово те, як діяли в схожих ситуаціях держави, які перемогли, і держави, які програли.

Ось кілька тез для такого порівняння.

Американці у В'єтнамі зазнали поразки насамперед тому, що не змогли пояснити своїм громадянам, навіщо вони втягнулися в криваву бійню, яку вони, до того ж, (вперше в історії!) демонстрували кожного дня кожній домогосподарці з кожного телевізора.

Американські військові командири воювали не за території, а проти живої сили противника, і коли раз за разом громадянам показували новий героїчний штурм однієї і тієї самої висоти, це ставало лише шокуючою візуалізацією беззмістовності і без того малозрозумілої далекої війни.

Грузини зазнали катастрофічної поразки у 1993-му, втративши Абхазію, бо, окрім всього іншого, одночасно із боротьбою за територіальну цілісність і проти агресії сусідів, в країні тривала справжня громадянська війна.

У 2008-му – тому що не було тотального, народного опору агресору. Грузини (насамперед, звісно, влада, але й громадяни) не готувалися до партизанської війни і не збиралися її вести, сподіваючись, в основному, на зовнішню допомогу.

В Боснії і Герцеговині ніхто не виграв, бо американці шаленим тиском змусили три (!) воюючі сторони зупинити бойові дії та підписати мирну угоду. В найвигіднішій ситуації опинилися ті, хто був більш потужним у військовому сенсі і зайняв більше території. Ця тимчасова домовленість діє і дотепер.

Хорватія виграла... Те, як виграла Хорватія, вивчають у військових академіях. Наведу лише декілька факторів, відомих мені не з книжок чи Інтернету, а завдяки власним дослідженням і бесідам із безпосередніми учасниками Вітчизняної війни (як хорвати називають свою війну за незалежність).

Головне, на цьому наголошують хорвати – це єдність всіх громадян, від рядового бійця чи селянина, до командувача армією чи президента, всіх хорватів, незалежно від політичних вподобань чи регіону.

Я б відзначила ще дивовижну раціональність, цільоспрямованість, стратегічну жорсткість, але, водночас, оперативну гнучкість. Так би мовити, вміння їсти жаб, щоб не їсти потім крокодилів, як казав один з колишніх керівників хорватського силового відомства.

Що стосується саме військового аспекту, то наведу лише дві цифри – чисельність хорватської армії на кінець війни складала 200 тис., або понад 4% всього населення. Середній вік бійців бригади, яка брала Кнін, столицю сепаратистської Республіки Сербська Країна, становив 21 рік. Ніхто не може пригадати жодного випадку скандальної силової мобілізації, але всі добре пам'ятають, що на вулицях хорватських міст практично не було цивільних чоловіків призовного віку.

Звісно, не все у хорватів було ідеально, а, наприклад, у грузин – не настільки все було погано.

Звісно, противник має значення.

Звісно, чужий досвід залишається чужим досвідом. Кожна війна виграється і програється за різних обставин і з різних причин. Але деякі висновки я особисто для себе все ж таки зробила.

1. Результат війни – на мапі. Лише територіальні здобутки / втрати можуть визначати баланс перемоги / поразки.

2. Без єдності нації (в політичному сенсі цього слова) перемоги не бачити.

3. Армія має бути ефективною.

4. Політичне і армійське керівництво має мислити стратегіями, але швидко і адекватно реагувати на обставини, що змінюються.

5. Кожен громадянин має розуміти сенс війни.

Свідомо не пишу тут про патріотизм, про недопущення мародерства на всіх рівнях (але, насамперед, на державному), про національну і громадянську самосвідомість, бо, як на мене, якщо з цим є проблеми під час війни, все інше вже можна і не обговорювати.

Наталя Іщенко , біженка з Абхазії, мати загиблого захисника України,

авторка книжок "Правда про людину" і "Конфлікти, що змінили світ", керівниця проєкту "Балканський оглядач ".