Про життя та смерть в окупованому Донецьку

Німецька вівчарка на імʼя Беркут з’явився в нашій родині наприкінці 2011 року. Я, як філологиня, вибирала для нього ім’я літературного героя і зупинилася на повісті «Захар Беркут» Івана Франка. Хто міг тоді знати, що вже за три роки це ім’я асоціюватиметься з побиттям студентів на Майдані та президентом-втікачем.
У той час у нас в родині навіть з’явився жарт, що «сепаратист» у нас один – Беркут. Він втратив здоров’я у 2014–2015 роках, коли протягом трьох місяців – у серпні-вересні 2014 року та в лютому 2015‑го жив з батьками в підвалі. Пес дуже сильно боявся вибухів і на фоні постійного стресу почав сильно хворіти.
Він майже повністю втратив слух, посивів та лишився без шерсті в деяких місцях. 11-річну собаку в такому стані брати в триденну дорогу з Донецька до Польщі виявилося неможливим. Сестра шукала варіанти перевезти його, телефонувала різним перевізникам, однак всюди отримувала відмову. Мама постійно плакала, а тато був ближчим до реальності й шукав новий дім для Беркута.
Взяти собаку до себе зголосився батьків друг. Він жив неподалік від нас і з ним у будинку жила курка. Так-так, саме курка. Раніше він тримав домашнє господарство у дворі, й одна курка захворіла. Він забрав її лікувати до хати, а коли вона одужала, він повернув її до курника. Але «співмешканки» не прийняли її та почали клювати.
Так курка повернулася до хати, отримала ім’я та стала домашньою улюбленицею самотнього чоловіка. Я досі безмежна йому вдячна, оскільки до собаки він поставився, мабуть, з більшим милосердям, ніж дехто ставиться до людей, адже все літо й осінь кожного дня він возив автівкою Беркута додому, щоб той міг прогулятися власним подвір’ям і менше сумував.
***
Це був уривок з моєї книги «Кіра. Дорога додому», героєм якої став пан Леонід. Він лишався місточком до минулого у моїх батьків – поховав нашого старенького собаку, доглядав наш будинок, щоб росіяни не конфіскували «заброшенки», допомагав всім навколо. А нещодавно сам пішов з життя у свій день народження. Самотній та старенький.
Це була лірика. А тепер до реалій. Найбільш вигідний «бізнес» на Донеччині тепер ритуальний, бо ж з окупації поїхали переважно молоді, а старше покоління лишилося і сумлінно помирає за відсутності води, гідної медицини та інших «благ» ДНР. До того ж постійно підвозять співвітчизників з так званого «СВО». Тож морги забиті. Покійники складаються просто купами. Температурний режим, препарати для збереження тіла до поховання – ні, не чули.
Пенсія у місті 10 тис. рублів. Офіційна довідка у морзі, після якої віддають тіло – 15 тис. р. Тільки вам його вчасно ніхто не віддасть, воно буде розкладатися в морзі. Тому й ховають переважно в закритих трунах, бо покійників віддають у такому стані, що навіть вдягнути вже не можливо – одяг просто кладуть поверх покійника.
Хочеш, щоб тіло віддали швидко – треба заплатити 30 тис. р., 15 офіційно і 15 тому, хто пришвидшить процес. Залишати покійника вдома заборонено – до моргу забирають усіх, незалежно від поважного віку. Офіційний платіж за місце на кладовищі десь за містом – 16 тис. руб, хабар за дозвіл поховати на закритих міських кладовищах поверх родичів – 50-100 тис. руб. Допомога на поховання - 7 тис. руб.
Отаке життя у тому «руському мірі», якого багато хто раптом захотів 11 років тому. І невимовно шкода людей, які його не хотіли і не хочуть, але за життєвих обставин залишились там.









