У фінській школі міста Еспоо стався інцидент, який обурив українську громаду: 11-річну Ніколь змусили співати російську пісню «Калінку-малінку».

Коли дівчинка відмовилася, пояснивши, що вона українка, вчителька відповіла, що «у школі не говорять про війну». Згодом мама школярки, Ірина Горкун-Сілен, звернулася до адміністрації, однак реакція керівництва її розчарувала.

Ірина – музикантка, яка багато років живе у Фінляндії. Вона вважає, що подібні випадки – це не лише про пісню, а про небажання частини фінського суспільства помічати війну, яку Росія веде проти України. 

У бліц-інтерв’ю з «Главкомом» жінка розповіла, як донька пережила інцидент; якою була позиція школи та чому така затята толерантність до російської культури сьогодні може бути небезпечною.

Як ви дізналися, що на уроці музики вашу доньку змусили співати «Калінку»?

Я була в Україні – займаюся гуманітарним проєктом, допомагаємо музичним школам. Коли повернулася у Фінляндію, донька не одразу зізналася, що сталося. Вона казала, що їй було неприємно, але навіть не хотіла говорити про це. Минуло вже майже два тижні після інциденту (стався у вересні – «Главком»), коли я дізналася правду. Це справило на неї сильне враження – настільки, що вона розповіла про подію навіть у своїй музичній школі.

Моя донька завжди переживає, коли я їжджу в Україну, тому для неї такий епізод був особливо чутливим. Вона розповіла вчительці, що мама просить її не використовувати російську мову, тож не хотіла б співати російською.

Як саме відбувся інцидент?

Був урок музики, діти знайомилися з музикою Росії й усі мусили співати пісню «Калінка». Ніколь пояснила, що вона українка й не хоче використовувати російську мову. На це вчителька відповіла, що «у школі ми не говоримо про війну».

Ніколь зрозуміла так, що за відмову співати вона може отримати погану оцінку, і тому все ж заспівала. Та ситуація її дуже вразила. І я подумала: а що якби на її місці була дитина, чиї батьки загинули від рук росіян?

Чи зверталися ви до адміністрації школи? Якою була реакція?

Так, того ж дня, як дізналася, написала директорці школи, бо контакту з вчителькою не мала. Ми зустрілися. Якби реакція школи була адекватною, на цьому все могло б закінчитися. Але, на жаль, реакція була не така, як хотілося б.

Як сама вчителька пояснила цей інцидент?

Я почула її позицію лише через директорку. Вона не зв’язалася ні зі мною, ні з чоловіком. З її боку це звучало маніпулятивно: мовляв, вона знала, що Ніколь українка, не була певна, як говорити про це, але все одно вирішила співати саме російську пісню. Мовляв, не хотіла образити іншу ученицю, яка є за походженням росіянкою. Тож, щоб нікого не засмучувати, вирішила взагалі не коментувати вибір культури. Мене це шокувало. Такий вибір пісні, країни… Це ж не випадковість.

Чи визнала школа цю проблему?

Ні. Вони не вбачали проблеми. Постфактум пообіцяли, що проведуть урок про українську культуру. Але насправді нічого не зробили. Директорка, радше, захищала вчительку.

Як після інциденту змінилося ставлення дитини до навчання або до вчителів?

Вона хотіла швидко це забути. Я не хотіла, щоб це травмувало її, але пояснила: якщо ми не говоритимемо про такі випадки, то їх просто замовчуватимуть. Вона погодилася. Хоча вчителька не просила вибачення: сказала лише, що «засмучена ситуацією».

Це поодинокий інцидент у школі?

Не думаю. Директорка сказала, що українців у школі майже немає – лише одна дівчинка. І саме після цього випадку вони почали «думати, що з цим робити». Але факт залишається фактом: система не підготовлена до роботи з українськими дітьми, особливо коли йдеться про російську культуру чи мову.

Чи отримали ви підтримку від місцевих освітніх чи українських організацій у Фінляндії?

Так, нас підтримала громада. Я написала про це на своїй сторінці у соцмережах, і відгук був великий. Мене шокувало, що школа не дала жодного зрозумілого пояснення. 

Чи змінив цей інцидент ваше ставлення до фінської школи чи суспільства?

Мене здивувала реакція – і школи, і частини фінського суспільства. Здавалося, що люди просто не хочуть бачити проблему. Фіни дуже толерантні, але іноді це переходить межу. Вони забувають, що Росія – не просто «сусід», а країна, яка несе небезпеку. Я сподіваюся, що така сліпа толерантність у бік Росії зникне.

Що, на вашу думку, школа мала б зробити, щоб подібні випадки не повторювались?

Передусім переглянути ставлення до російської культури й мови. Це має бути осмислене рішення, а не випадковий вибір «з минулого життя». Якщо вони вирішують залишати російські твори в програмі, потрібно пояснювати, чому. І обов’язково зважати на емоції українських дітей. Бо коли вчитель каже, що «в школі не говорять про війну» – це неправда. Так не можна.

Кароліна Терещенко, «Главком»