Однієї ночі 2014-го я сидів у бліндажі неподалік Дебальцевого. На екрані iPad – інтерв'ю Владіміра Путіна, який із холодною впевненістю повторював, що немає і ніколи не було там ні збройних сил, ні жодних російських "інструкторів". За кілька хвилин після цієї фрази над моєю головою пролетіли важкі ракети від "Ураганів" – радянських реактивних систем залпового вогню. Вибухи прогриміли на відстані кількох кілометрів на захід.

Це були ракети, яких не могло бути у "шахтарів-сепаратистів". Їх запустили військові, яких, за офіційною позицією Москви, на Донбасі "немає". І вони летіли у бік українських солдатів, існування яких Кремль також волів не визнавати.

Коли сумніваєшся у власних спогадах

Кількома місяцями раніше я сидів у Єрусалимі, в архіві Яд Вашем. Тоді я ще був істориком, який вивчав насильство у Львові 1941 року. Вечорами переглядав стрічки новин з України – хаотичні, суперечливі, розірвані між різними версіями одних і тих самих подій. "Українська криза", "громадянська війна", "російська агресія" – ці формули жили поруч, створюючи відчуття, що істини не існує взагалі.

Одного дня в трамваї я побачив у пасажирки газету російською мовою, де в статті писали про те, що "праворадикали прийшли до влади". І тоді мене охопило дивне відчуття – я, людина, яка брала активну участь в Революції Гідності, запитав себе: а раптом я помилявся? Може, мій особистий досвід викривлений і медіа мають рацію?

Минуло десять років, а механізм не змінився. Усе починається із сумнівів. Коли людина перестає довіряти власній пам'яті, не потрібні танки – достатньо слів.

Цифрова тиша спротиву

"Тоталітаризм… відкрив спосіб панувати й тероризувати людей ізсередини", – писала Ганна Арендт ще в ХХ столітті.

Сьогодні ці слова знову звучать буквально: окупація приходить не лише з танками, а й через додатки, шкільні підручники й "держпослуги". Та все ж там, де панує тиша, опір знаходить власну мову.

Ініціатива "Ти в Україні" – цифрова платформа, створена у 2024 році для мешканців окупованих територій. Там, де неможливо підняти прапор, люди підключають VPN, щоб відчути зв'язок із країною, почути українське слово, знайти безпечний канал спілкування. Це – присутність, яку неможливо окупувати.

На окупованих територіях усе – від школи до лікарні – перетворюється на інструмент контролю, але найгірше, що люди можуть поступово втрачати довіру до власних думок.

Як Росія окуповує свідомість

Нещодавня доповідь Генерального секретаря ООН підтвердила: окупація свідомості супроводжується окупацією людської гідності. На тимчасово захоплених територіях фіксують катування, позасудові страти, сексуальне насильство, смерті в місцях утримання полонених. Паралельно Росія мілітаризує дітей – через школи, "патріотичні" клуби та військові табори, де навіть шестирічних змушують вивчати імперські наративи.

Також сьогодні школярів там змушують здавати телефони для перевірки: будь-який VPN, YouTube чи Spotify можуть бути визнані "небезпечними". Незалежні сервіси блокують, натомість створюють "резервні", які працюють лише через російські платформи.

На Херсонщині окупаційна адміністрація фінансує низку "соціальних проєктів", що під виглядом культури, туризму чи творчості формують лояльність до "русского мира". Це гібридна індоктринація – не через насильство, а через ілюзію можливостей, статусу та "визнання".

У цій системі особливу роль відіграють не лише російські пропагандисти, а й іноземні "журналісти", готові ретранслювати кремлівські наративи. До прикладу, Окай Депрем з Туреччини регулярно відвідує ТОТ, повторюючи тези про "боротьбу з нацизмом" і "обстріли АЕС Україною". А ті зарубіжні медіа, що погоджуються брати участь у престурах на окуповані території, фактично стають співучасниками інформаційних операцій.

"Я в Росії": цифрова зброя окупації

Цей процес не обмежується пропагандою – він проникає у повсякденність. Коли Росія у 2024 році запустила на окупованих територіях сервіс "Я в Росії", це подали як "зручний інструмент для отримання держпослуг". Насправді – це нова форма примусової паспортизації українців, переведена в онлайн.

Через цей ресурс мешканцям ТОТ пропонують подавати заявки на отримання російського "паспорта" навіть із 14 років, оформлювати страхування, податкові номери та реєстрацію. Без цього – неможливо отримати медичну допомогу, соціальні виплати чи знайти роботу. Це пряме порушення статті 45 Женевської конвенції, яка забороняє державі-окупанту нав'язувати своє громадянство.

Росія використовує цифрові сервіси не лише як інструмент адміністративного контролю, а як зброю легалізації окупації. Коли тисячі українців на ТОТ змушено реєструються у "держпослугах рф", Москва демонструє світові фейкову картинку: "люди інтегруються добровільно".

Не менш небезпечний аспект – масовий збір персональних даних: паспортних, адресних, біометричних. Ця інформація використовується для контролю, мобілізації чоловіків, переслідування тих, хто відмовляється від паспорта рф. По суті, "Я в Росії" – це цифрова база окупаційної адміністрації, яка дозволяє в реальному часі відстежувати життя на захоплених територіях.

Після оформлення через цей сервіс люди автоматично потрапляють у російські бази даних, отримують податкові та страхові номери. Це ускладнює їхнє повернення в українське правове поле після деокупації – кожен крок буде зафіксований як "російський".

Окрема мішень – діти. Дозвіл на отримання паспорта з 14 років – це не про "зручність", а про крадіжку ідентичності. Росія прагне, щоб підлітки з ТОТ виростали вже як "громадяни рф".

Цифровий міст із Україною

Сайт "Ти в Україні", створений у 2024 році рухом "Жовта Стрічка" та проєктом Центру стратегічних комунікацій Dovidka.info, став відповіддю на російський сервіс "Я в Росії". Там, де неможливо підняти прапор, люди підключають VPN, щоб залишатися з Україною, чути рідну мову й мати безпечний зв'язок із Батьківщиною.

"Росіяни постійно залякують нас тим, що все прослуховується, що всі чати читають, що знають усе і про всіх. В нас невелике село, і до приходу так званої нової влади ми один до одного заходили без запрошення, спілкувались по-сусідськи, росли вкупі, жили вкупі. Зараз люди бояться і словом перекинутись…", – розповідають з одного з сіл на окупованій території.

Життя без російського паспорта на ТОТ фактично паралізоване: вам відмовляють в усьому, в тому числі стає неможливо працювати. Українські мобільні оператори заблоковані, люди змушені переходити на російські номери, втрачаючи доступ до українських банків. Кажуть, що якщо до окупації не мав картки Привату чи Монобанку, тепер ти просто відрізаний – ні зарплати, ні пенсії. Виїхати з ТОТ безпечно за відсутності рублів та російського паспорту неможливо.

Молодші намагаються обходити обмеження через криптогаманці. Але старше покоління, яке ще не на пенсії, частіше звертаються до сервісу "Ти в Україні", шукаючи допомоги.

"…Завдяки вашому сервісу стало трохи спокійніше – хоча б можна без страху заходити в інтернет, почитати своїх, новини подивитися", – повідомляють люди.

Як тримається нитка зв'язку

Рух "Жовта Стрічка" показує спротив на вулицях.

"Ти в Україні" – у цифровому просторі.

А кампанія "Розкажи", започаткована рухом "Жовта Стрічка" та проєктом Dovidka.info, дає можливість долучитися кожному з нас. Інформаційна війна відбувається і в наших смартфонах, і в родинних чатах.

Якщо у вас є рідні чи знайомі на ТОТ – передайте їм посилання https://tyvukraini.com .

І, згадуючи історію про єрусалимський трамвай, де я вперше засумнівався у власній пам'яті про Революцію Гідності: тоді я зрозумів, що тоталітаризм починається не з танків, а з моменту, коли ти перестаєш довіряти собі. Сьогодні на ТОТ цей момент ламає один жест – увімкнути VPN і відкрити "Ти в Україні".

Це не просто доступ до сайту – це повернення здатності називати речі своїми іменами. Поки ця нитка зв'язку жива, окупувати нас зсередини неможливо.

Микола Балабан