Він народився в добу Іван Мазепи, пройшов шлях від джури до керівника вольного козацького війська й помер у часи, коли на європейській арені панував Наполеон Бонапарт. Більше про цю легендарну постать розповість Еспресо.Від джури до отамана: довге життя на межі епохЗапорізька Січ, фото: gettyimagesПетро Іванович Калнишевський народився на зламі епох, у 1691 році (за деякими джерелами – 1690), в селі Пустовійтівка Лубенського полку Гетьманщини (нині Сумська область України). Це був час, коли Україна ще зберігала залишки своєї державності під гетьманатом Івана Мазепи, але московська держава дедалі більше стискала лещата своєї імперської політики. Дивовижним чином його життя розкинулося на три століття: XVII, XVIII та XIX. Це надзвичайно довге життя у 112 років дозволило йому пережити як останній розквіт, так і остаточний занепад Запорізької Січі.Тож, у молодості юний Петро приєднався до брацтва воїнів козаків. За однією з легенд – у восьмирічному віці, коли пас худобу, зустрів запорожців, пішов із ними та став джурою. Можливо, це сталося через ранню смерть батьків. Цікаво те, що документальні згадки про нього з’являються лише з середини XVIII століття. У 1752 році він вже значиться як курінний Кущівського куреня, а вже за два роки – військовий осавул (відповідав за гроші). Тобто вже у старшому віці він досяг визнання і почав обіймати ключові посади Запорізької Січі. Його пильність і справедливість здобули повагу. Тоді серед козаків ходила приказка, що за кошового Лантуха "не було хліба й для мух", а за Калнишевського "лежав на столі цілий книш". У січні 1762 року, на тлі сходження на престол Катерини II, його вперше обрали кошовим отаманом – найвищою посадою Війська Запорізького. Проте зустріч з імператрицею у вересні того ж року в Москві не вдалася. Калнишевський, з його незалежним характером, не сподобався цариці, і його усунули з посади.Та Січ не забула свого лідера. У січні 1763 року його обрали військовим суддею – другою особою після отамана. А вже у 1765-му, всупереч царському указу, козацькі старшини знову проголосила Калнишевського кошовим. Цей пост він обіймав безперервно десять років – рекордний термін, "чого з роду-віку не бувало".  Така довіра з боку запорожців свідчить про надзвичайний авторитет Калнишевського серед козаків.Під його керівництвом Січ пережила період відносного розквіту. Калнишевський розсилав гінців по українських землях, запрошуючи селян і козаків до заселення паланок (адміністративних одиниць запорожців), будував фортеці та розвивав економіку. Він також фінансував будівництво церков і шкіл, зокрема Покровської церкви в Роменщині.За деякими оцінками, за десятиліття його кошового отаманства з’явилося до 45 нових сіл та близько 4 000 хуторів-зимівників.Боротьба за автономію: опір імперським реформамФрагмент ікони "Покрова" із зображенням Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського), фото: ВікіпедіяЯк кошовий, Калнишевський активно протистояв русифікації та централізації. У 1764 році Катерина II видала маніфест про секуляризацію церковних земель, що вдарило по козацьких фінансах, але Калнишевський апелював до уряду, відстоюючи права Січі. Він розбудовував паланки, заселяв кордони зимівниками та вступав у сутички з російськими панами, які вимагали повернути втікачів-кріпаків, що шукали волі на Запорізьких землях.Царський двір все більше бачив у ньому загрозу. Тим більше, що Січ заважала створенню проєкту "Новоросії" – нової губернії для колонізації півдня. Але Калнишевський дипломатично балансував. Часто їздив у столицю домовлятися, брав участь у війнах проти турків, постачаючи козаків до імперської армії, але водночас ігнорував накази про роззброєння. Він домагався прав на провіз товарів, збереження запорозьких земель, а також займався організацією внутрішньої справи Січі – військової, адміністративної та економічної.Його правління стало останнім подихом автономії Січі в імперії, поки імператриця не створила спеціальний відділ для розслідування "непокори" запорожців.Знищення Січі, заслання та канонізаціяПам'ятник Петру Калнишевському на Соловках та могильна плита Петра Калнишевського, фото: ВікіпедіяКульмінацією стала весна 1775 року. Під час чергової російсько-турецької війни, скориставшись відсутністю козаків, Катерина II наказала генералу Петру Текелі знищити Січ. 4 червня стотисячні російські війська без опору взяли фортецю. Калнишевського змусили підписати "прохання" про приєднання до імперії, обіцяючи амністію. Наступного дня, 5 червня, Текелі вивіз казну, архіви, клейноди, церковні святині та боєприпаси запорожців. По факту, Січ розграбували, а будівлі (крім укріплень) зруйнували, пушкарню засипали землею. Козаків розпустили, а старшину – арештували.Калнишевського, разом з писарем Іваном Глобою та суддею Павлом Голубом, відправили на заслання. За пропозицією генерала Потьомкіна, з яким він раніше товаришував, Калнишевського було довічно заслано до Соловецького монастиря – найпохмурішої в'язниці імперії на Білому морі. Указ Катерини від 7 травня 1775 року забороняв згадувати його ім'я. 25 років (до 1801-го) він томився в одиночній камері – без права на листування чи побачення, де холодні стіни та суворі умови ламали багатьох. Проте Калнишевський зберігав віру та ясність розуму, хоч і втратив зір. За кошти, які він отримував, купив Євангеліє, яке подарував монастирю.Зі сходженням нового царя Олександра I у 1801 році доля Калнишевського покращилася. Адже тоді політичним в’язням дали амністію і останнього кошового помилували. Але Калнишевський відмовився покидати монастир. На той час йому було 111 років, тому він вирішив залишитися у монастирі ченцем. Там він і помер 31 жовтня (13 листопада за новим стилем) 1803 року, у 112–річному віці, – мирно та у молитві. Його поховали на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом, де сказано про місце вічного спочинку останнього кошового отамана Запорізької Січі.Наприкінці XIX століття Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький, якому і завдячуємо основним джерелам історії про його життя.З відновленням Україною незалежності, постать Петра Калнишевського знову почала шануватися. На сьогодні чимало вулиць названі на його честь, також багато встановлено пам’ятників цьому козацькому ватажку. У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату (тепер ПЦУ) канонізувала його як Петра Багатостраждального (Калнишевського), відносячи до лику святих для загального церковного шанування. День пам'яті праведного Петра Багатостраждального в ПЦУ у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва. У 2014 році УПЦ Московського патріархату приєднала його до святих для місцевого шанування в Запорізькій єпархії. Тож Петро Калнишевський – не просто останній кошовий отаман Запорозької Січі. Він – своєрідний символ переходу українського козацтва з епохи гетьманування до доби бездержав'я. За своє довге життя він пережив знищення Січі, заслання, втрату самостійності, але залишився символом козацьких вольностей, відданості своїй громаді й православній вірі.Читайте також: Гетьман без держави, але з Конституцією: 353 роки від народження Пилипа Орлика