Розмовляти з апологетами безкінечної війни й прорубувачами тунелю в напрямку нікуди - все одно, що розмовляти з електричним стовпом у полі, обірвані проводи якого теліпаються на вітрі. Безрезультатно. Суспільство настільки затюкане й зашугане, що будь-яка поміркована невойовничість сама себе підозрює в зраді. І це при тому, що поза електричною сіткою наративів, пафосів і патетик пливе цілком інакше життя, взагалі не войовниче й не "до останнього". Гомінкий хор голосів "дайте Україні зброю, чимпобільше й чимпотяжчу" не враховує, що навіть коли й дадуть – нікому буде її брати до рук, бо черг охочих класти душу й тіло не спостерігається, а 100 тисяч юнаків 18-22 років скористалися шпаринкою для втечі, а буси вже перевертають догори колесами. Вся мілітарно-категорична нагонка – вузько-нішева й розрахована на віртуальну самоуяву. В реалі суспільні настрої й налаштування геть інші, якщо не протилежні. Національна поліфонія голосів – це не лише норма, але й доконечна умова не скотитися в путіноподібне одноголосся.