Нещодавно я у своїх соцмережах відреагував на інтерв'ю Forbes із Сергієм Тігіпком. Гарна обгортка: звичайний бізнесмен, підприємець, успішний банкір. Та насправді — політик старої епохи, добре знайомий тим, хто пам'ятає часи олігархічно-бізнесових домовленостей 2000-х. Тігіпко був по вуха замазаний у діяльність "Партії регіонів", відверто її підтримував і навіть "злив" під неї свій власний політичний проєкт. А потім, як справжній "підприємець", у 2014-му році реанімував свою партію під нові вибори. І якщо у бізнесі "успішний успіх" часто подається як бажання використати всі доступні законні методи, щоб досягти поставлених цілей, то у політиці поствоєнної України такі методи будуть точно зустрічати опір в суспілсьтва.

Чому Тігіпко опинився в публічному дискурсі саме зараз? Бо він ідеально підходить під образ "компромісного кандидата". За останні десять років Тігіпко не був у політиці, зберігав дистанцію, не перебуває під санкціями, має приємний для публіки імідж бізнесмена. А головне — з'явився розрив поколінь: для молодших виборців у віці 25–35 років його бекграунд уже стертий, вони можуть сприймати його як "нового", здатного умовно "об'єднати Схід і Захід".

У цьому прихована загроза: Кремль давно прагне нав'язати Україні "грузинський сценарій" — компромісний порядок денний, підсолоджений ідеєю "аби не було війни". Страх перед новою ескалацією можуть використати, щоб втягнути країну в небезпечну політичну гру найближчих 5–10 років. І навіть якщо сама поява Тігіпка не така вже й страшна, турбує інше: протиставити подібним "проєктам" сьогодні майже нічого.

Пасіонарії без партій

Повноцінний реванш проросійських сил виглядає малоймовірним, але небезпека інша. Пасіонарна частина суспільства зараз воює, гине на фронті або повертається додому зміненою війною. І навіть у разі початку нового політичного процесу вона не має єдиного спільного знаменника. Партії чи громадянського руху, який відобразив би нові цінності війни, поки не з'явилося.

А ці цінності очевидні: стійкість, взаємодія і взаємодопомога, відчуття "робимо одну справу", патріотизм і гідність, боротьба за право жити у кращій країні, нетерпимість до корупції та політичних інтриг. Без їхньої інституціоналізації ризикуємо втратити шанс побудувати нову політичну якість.

Стара сцена й нові "бренди"

Що ми бачимо зараз на горизонті? Переважно або вже існуючі проєкти під відомих лідерів, або нові партії, які тестують під бренди, що навіть не починали свого політичного життя й не тестувалися на сприйняття суспільством.

Очевидний приклад — можливий політичний проєкт під іменем Валерія Залужного. Для багатьох це звучить як "помірковане патріотичне крило". Так само, як імовірні "партії військових", чи радикальні патріотичні сили на кшталт Буданова чи Білецького. Старі гравці — "Європейська солідарність", "Батьківщина", партія Зеленського (скоріш за все під новим брендом, найчастіше згадується "Блок Зеленського") — теж нікуди не подінуться.

Політичне поле, отже, буде дуже насиченим, але чи відобразить воно весь спектр запитів суспільства? Навряд чи. Особливо в умовах поствоєнної доби.

Проблема швидких виборів

Важливо врахувати ще один чинник: час. В Україні обговорюють сценарії дуже швидких виборів. Президентські — за 1–2 місяці, парламентські й місцеві — за 4–5. У таких умовах навіть уже існуючим партіям бракуватиме часу на нормальну кампанію. Що вже говорити про нові сили, які лише могли б почати організаційну роботу.

Автор цієї колонки не має ілюзій: навіть у кращих умовах спроби створити справді нові партії часто закінчувалися поразкою. "ДемАльянс", "Сила людей", "Громадянська позиція" — ці назви залишилися більше в політичних анналах, ніж у парламенті. Успішними винятками можна вважати хіба що "Голос" у 2019-му чи прорив "Свободи" у 2012-му, коли невелика, але бойова фракція протистояла і КПУ, і проросійській "Партії регіонів".

Що зміниться у виборчих правилах

Є два аспекти, які вже можна прогнозувати.

По-перше, виборча система. Мажоритарка навряд чи виживе: надто багато територій в окупації, а нова нарізка округів без змін до Конституції неможлива: якщо у 2019-му році ВРУ бракувало 26 мажоритарних округів, які перебували на тимчасово окупованих територіях, то зараз таких округів може бути ще більше.

Тому вірогідна повністю пропорційна система. А це означає необхідність підняття питання про зниження прохідного бар'єру з 5% до 3% для партій і запровадження його, наприклад, до 7-8% для блоків. З одного боку, це може дати шанс новим силам і збалансувати політичне поле. З іншого — відкриє двері й дуже широкого спектру політичних сил, серед яких можуть бути й приховані проросійські проєкти, або просто спонсоровані Кремлем.

По-друге, медійна система. Тут потрібна гігієна. І в соцмережах, щоб уникнути ефекту "українського Джорджеску" — популіста, який несподівано може "вистрелити" на TikTok. І в традиційних медіа, де монополія "Єдиного телемарафону" вже стала інструментом влади, а не платформою для чесної дискусії й конкуренції.

Шанс і загроза

Політичне життя у воюючій країні не зникло. Навпаки — воно повернеться ще яскравішим. Запит на оновлення політичних еліт величезний. Але якщо головним інструментом залишаться "партійні проєкти під бренди" замість справді ідеологічних сил, ми отримаємо чергову ілюзію вибору.

Завдання українського суспільства і політиків — подбати, щоб нові цінності, народжені війною, стали не просто емоціями, а політичними програмами. Лише тоді парламент і місцеве самоврядування зможуть відобразити справжню волю суспільства. І лише тоді ми уникнемо повторення 2019-го чи небезпечних сценаріїв "узурпації", які у воєнний час здавалися необхідністю, але у післявоєнний період можуть стати гальмом для демократичного розвитку України.

Олександр Радчук, політичний оглядач