"Можливість виїзду за кордон. Добровільний контракт 18–24" – цієї весни вулиці наших міст прикрасили саме такі білборди.

На ту мить виїзд вісімнадцятирічного чи двадцятирічного хлопця з України позиціонувався як привілей, який треба заслужити. Заслужити в лавах ЗСУ. Заслужити потом і кров'ю. Молодим контрактникам обіцяли таке право після одного року служби.

Але вже наприкінці літа з'ясувалося, що виїзд вісімнадцятирічного чи двадцятирічного хлопця за кордон – це зовсім не привілей, а загальнодоступна опція.

Зараз безперешкодно залишити країну може майже кожен громадянин, молодший за двадцять три роки. І для цього зовсім не обов'язково вдягати піксель, ризикувати життям і захищати Батьківщину протягом дванадцяти місяців.

Правила гри для сотень тисяч молодих українців повністю трансформувалися всього за пів року. І не можна сказати, що за цей час радикально змінилася ситуація на фронті або з мобілізаційним ресурсом.

Ні, змінилася, як казали в СРСР, "генеральна лінія". Уявлення про те, що є припустимим під час масштабного воєнного протистояння, а що – ні. Що відповідає державним інтересам, а що їм шкодить.

Звісно, за 44 місяці великої війни це далеко не перший випадок, коли наша генеральна лінія зазнала суттєвих метаморфоз. Багато з того, що в 2025-му здається банальною істиною, у 2022-му виглядало як неприпустиме блюзнірство. А деякі тези, які сьогодні відкрито озвучують офіційні особи, ще донедавна могли бути розцінені як "зрада" або "поширення ворожих наративів".

Скажімо, зараз замороження війни по лінії фронту вважається сценарієм, цілком прийнятним для України. Реалізувати його не вдається, оскільки проти виступає Кремль, який вимагає виведення наших військ із неокупованих територій. Зате у Києві згодні на припинення вогню без попередніх умов.

Однак ще торік такий сценарій розцінювався як недопустимий для України. Його рішуче відкидало як українське керівництво, так і переважна більшість наших співгромадян. При цьому вважалося, що саме Росія прагне паузи в бойових діях і нібито зацікавлена в тимчасовому припиненні вогню.

Сьогодні практично ніхто не заперечує, що Київ не має достатньо ресурсів для звільнення всіх територій, захоплених ворогом. Про це говорить сам глава держави Володимир Зеленський.

Але ще два роки тому, навіть після невдачі українського контрнаступу, мало хто ризикував публічно визнати, що швидкої деокупації Донбасу, Приазов'я та Криму не буде. Це сприймалося як типовий "проросійський наратив".

Восени 2025-го досить популярною є думка, що саме виживання незалежної України у війні з Росією вже саме по собі стане нашою перемогою.

Але людина, яка наважилася б озвучити такі критерії перемоги восени 2022-го, у кращому разі зіткнулася б із нерозумінням співвітчизників.

Нині корупція вважається головним українським бичем і основною перепоною на шляху до перемоги. Опозиціонери та представники влади публічно інкримінують один одному різні корупційні дії.

Але на початковому етапі війни тема корупції була табуйованою. Згідно з тодішньою генеральною лінією, спотворений образ України як корумпованої держави був створений кремлівською пропагандою і безслідно розвіявся після 24.02.2022.

Важливо пам'ятати, що Україна – все ще не Росія. Якщо в РФ генеральна лінія цілковито й повністю формується в Кремлі, то у Банкової таких можливостей немає. Навпаки, коригуючи вітчизняну генеральну лінію, українська влада змушена відштовхуватися від трендів, які домінують у публічному просторі.

Навіть найвищі керівники держави не можуть дозволити собі недостатню чутливість до кон'юнктури. А простим смертним випадіння з тренду тим більше протипоказане. У розпал жорстокої війни ніхто не хоче стати вигнанцем, вважатися ворогом народу чи наразитися на звинувачення в підігруванні противнику.

Ми любимо говорити, що повномасштабна війна з Москвою потребувала від українців сили, стійкості й мужності. Це справді так. Проте війна заохочує й зовсім інші людські якості. Зокрема вміння швидко змінювати свою позицію з одного й того самого питання.

Ідеальний типаж воєнного часу – це людина-губка. Людина, яка механічно вбирає в себе панівні думки й уявлення про війну. Людина, що буквально всотує в себе те, про що говорять і пишуть інші. І таким чином ніколи не випадає з тренду.

Усі вимагають виходу ЗСУ на кордони 1991 року – і ви вимагаєте того ж. Усі приймають ідею переговорів із РФ – і ви з цим погоджуєтеся.

Усі забувають про вітчизняну корупцію – і ви про неї забуваєте. Усі згадують про вітчизняну корупцію – і ви про неї згадуєте.

Усі сподіваються на Дональда Трампа – і ви на нього сподіваєтесь. Усі починають лаяти Трампа останніми словами – і ви теж вважаєте його "агентом Красновим"…

Людині-губці не дорікнеш у виверткості й хитрості. Вона коливається разом із генеральною лінією на інстинктивному рівні. І, як правило, просто не помічає неминучих логічних суперечностей.

Наприклад, протягом кількох років вона може давати різні відповіді на запитання про свою рідну мову: навіть не замислюючись про те, що mother language не змінюється постфактум.

У світі орвеллівської антиутопії "1984" такий громадянин вірив би, що Океанія завжди воювала з Остазією – і справді не пам'ятав би, що ще недавно ворогом була Євразія.

Загалом у своїх метаморфозах людина-губка цілком щира. І це відрізняє її від людини-флюгера – ще одного типажу, затребуваного у воєнний час.

Для флюгера коливання разом із генеральною лінією – не інстинктивний, а цілком усвідомлений процес. Він чудово пам'ятає, що Океанія не завжди воювала з Остазією. Але розуміє, що в його інтересах про це мовчати.

Здатність не випадати з тренду для людини-флюгера – це питання особистої вигоди. Питання кар'єри, грошей, соціального статусу.

Професійні флюгери часто зустрічаються серед чиновників. Серед виробників контенту: журналістів, блогерів, адміністраторів популярних телеграм-каналів. Серед представників бізнесу і особливо шоубізнесу.

Звичайно, ця публіка намагалася не відставати від кон'юнктури і до повномасштабного вторгнення. Проте після 24.02.2022 перевзування в повітрі почали позиціонувати як солідаризацію з воюючою нацією. Безпринципність, кар'єризм, пристосуванство – кривава війна дозволяє приховати все це й багато іншого за красивим словом "солідарність".

Але якщо люди-губки і люди-флюгери найкраще адаптовані до воєнної реальності, то найбільш невигідна поведінкова модель під час війни – це наявність власних поглядів і готовність їх озвучувати. Причому погляди можуть бути дуже різними.

Ви можете підтримувати компромісний сценарій завершення бойових дій. А можете наполягати на недопустимості мирних переговорів із Москвою і мріяти про капітуляцію РФ.

Ви можете розглядати збереження українського суверенітету як перемогу у війні – навіть якщо Донецьк, Маріуполь і Крим залишаться окупованими. А можете стверджувати, що без звільнення всіх захоплених територій справжньої перемоги не буде.

Ви можете вважати корупцію головним вітчизняним лихом. А можете вірити, що в розпал екзистенційної війни проблема корупції відходить на другий план.

Ви можете схвалювати відкриття кордонів для юнаків віком 18–22 років. А можете, навпаки, засуджувати надмірний лібералізм української влади і вимагати закручування гайок.

З погляду воєнної кон'юнктури, це не суттєво. Головне, що у вас є власна позиція, і вона послідовна. А отже, висока ймовірність, що в якийсь момент ваша послідовна позиція розійдеться зі змінною генеральною лінією. Увійде в суперечність із поточними уявленнями про правильне і неприпустиме. Випаде з тренду.

І флюгери з губками вам цього не пробачать.

Михайло Дубинянський