Майже постійна присутність ворожих безпілотників в українському небі. Масовані ракетні атаки. Безперервні удари по критичній інфраструктурі. Часткові блекаути у тилових містах. Планомірне знищення вітчизняного газовидобутку. Наполегливі спроби залишити українців без світла, води та тепла напередодні чергової зими.

Такою є осіння кампанія РФ в Україні. І, здається, всім очевидно: тероризуючи наш тил, противник намагається компенсувати нестачу успіхів на фронті.

"Якщо не з'їм, то надкушую", – фольклор приписує подібний спосіб мислення стереотипному українцю. Але фактично саме так виглядає нинішня логіка Кремля. "З'їсти" Україну та її найбільші міста – Київ, Дніпро, Харків, Одесу – російська військова машина не спроможна.

На даний момент у агресора недостатньо сил навіть для того, щоб проковтнути Суми, Запоріжжя, Херсон чи всю Донецьку область.

Але, на жаль, Росія має в своєму розпорядженні достатні ресурси, щоб "понадкусувати" недоступні їй українські території.

Максимально ускладнити життя цивільного населення на цих територіях за допомогою масштабного повітряного терору.

В ідеалі Кремль хотів би практично повністю розмити межу між фронтом та тилом. У 2025 році росіянам так і не вдалося прорвати український фронт і досягти його краху. Очевидно, у Москві сподіваються, що український тил, перетворений на якусь подобу фронту, звалиться швидше: і це допоможе все ж таки примусити Київ до капітуляції.

Хтось скаже, що ворог уже робив таку спробу три роки тому. І тоді, восени та взимку 2022-го, у росіян нічого не вийшло. Вітчизняний тил пережив тодішні блекаути з гордо піднятою головою, і незабаром про перебої з електроенергією забули.

Але, зрозуміло, з того часу багато що змінилося. Росія значно наростила виробництво ударних безпілотників та модернізувала свій ракетний арсенал. Противник врахував власні помилки та вдосконалив тактику повітряного терору. Запас міцності у тилової України вже не той, що на початку війни. А моральний стан нашого суспільства залишає бажати кращого.

Одна з найпомітніших змін, що сталася за останні три роки, стосується взаємин українського тилу та українського фронту.

Восени 2022-го фронт і тил були ідеальною парою. На той час в Україні діяв стихійний суспільний договір: армія, укомплектована високомотивованими добровольцями, бореться на фронті та захищає цивільних, – а цивільні підтримують військових морально та матеріально, залишаючись у тилу. Ця гармонійна модель пропагувалася на державному рівні ("Віримо в ЗСУ!") і здавалася оптимальною в усіх відношеннях.

На жаль, вітчизняна ідилія тривала недовго. Вже на другому році великої війни дистанційна віра у ЗСУ себе вичерпала. До середини 2023-го стало очевидним, що просто вірити в героїв-фронтовиків недостатньо. Фронт гостро потребував поповнення, яке міг надати тільки тил. Однак більшість тилових жителів виявилися зовсім не готовими до такого повороту подій.

Незабаром скандали та ексцеси, пов'язані з недобровільною мобілізацією, буквально захлеснули Україну. Це збіглося з налагодженням побуту у нашому тилу. І ризик потрапити в армію і опинитися на фронті почав турбувати цивільне населення сильніше, ніж будь-які інші виклики воєнного часу.

В очах сотень тисяч українців грізна абревіатура "ТЦК" повністю заслонила призабуте слово "Блекаут". Таким чином, власна держава стала виглядати більшим джерелом проблем для українського тилу, ніж зовнішній ворог. Під час затяжної війни це дуже небезпечна та деструктивна тенденція.

З іншого боку, 2023-го та 2024-го наростало невдоволення фронту щодо відносно комфортного тилового існування. "Тил забув про війну", "тил не думає про війну", "тил живе у своє задоволення, не помічаючи війну", – подібні звинувачення звучали з вуст фронтовиків дедалі частіше.

Чим довше тривала повномасштабна війна, тим болючіше сприймався контраст між безстроковою армійською службою та життям тилових міст, яке не надто сильно відрізнялося від довоєнного. Багатьох військовослужбовців це демотивувало. А цивільним українцям постійно інкримінували егоїзм, відсутність солідарності з армією та байдужість до фронтових тягарів.

Розрив між фронтом і тилом неухильно збільшувався, ставши серйозним викликом для внутрішньої стабільності. Ризик обвалення фронту через брак поповнень сусідив із ризиком антимобілізаційних бунтів у тилу. З кожним місяцем нерозуміння між людьми в пікселі та людьми в цивільному підточувало країну зсередини.

Безумовно, роз'єднана Україна зразка 2025 року здається вразливішою, ніж згуртована Україна трирічної давності. Ми починаємо виглядати хаотичною та тендітною конструкцією, готовою розсипатися від сильного зовнішнього поштовху. У Москві цілком можуть вірити, що цього разу Україна не встоїть перед російським енергетичним терором.

Але не виключено, що у Кремлі прорахувалися. Що своїми діями росіяни досягнуть протилежного ефекту. І ворожий терор не загострить напруженість усередині України – а навпаки, частково згладить протиріччя між тилом та фронтом.

З одного боку, Кремль на ділі доводить, що саме він, а не ще хтось, залишається головним злом для українського тилу. Якою б непопулярною була так звана "бусифікація", вона зачіпає лише певну частину цивільного населення. А перспектива залишитись без електрики, водопостачання та опалення через російські удари – практично всіх. Таким чином, зовнішній ворог виправляє спотворену тилову оптику та повертає собі статус першорядної загрози для цивільних обивателів.

З іншого боку, Росія власноруч знищує уявлення про безтурботне тилове життя, яке так дратувало багатьох фронтовиків. У міру посилення російського повітряного терору стає все важче звинувачувати Київ, Одесу або навіть Львів у тому, що вони "забули про війну", "не думають про війну" і "живуть на втіху, не помічаючи війну".

Тепер очевидно, наскільки ефемерним та оманливим був добробут нашого тилу в недавньому минулому. Якщо використовувати відсилання до творчості Ремарка, то це була "Geborgtes Leben": життя в борг. Життя, яке тилові обивателі ненадовго запозичили у жорстокої війни. А зараз настав час платити за рахунками. І гнівні міркування про те, що український тил сховався від військових негараздів, поступово втрачають актуальність.

Звичайно, взаємини фронту та тилу вже не повернуться до ідилічного стану трирічної давності. Але, можливо, нинішня осінь таки нагадає мільйонам наших співвітчизників, що у нас спільна війна. Спільна доля. Загальна мета. І спільний ворог, який не робить відмінностей між військовими та цивільними.

Михайло Дубинянський