Еспресо публікує інтерв’ю з Ритою Бурковською у рамках серії, підготованої у співпраці з Третім армійським корпусом в межах кампанії "Ми тут – щоб жити", покликаної поділитися філософією життя під час війни на реальних прикладах захисників та захисниць.Поціновувачі кіно знають Маргариту за стрічками "Бачення метелика" та "Парфенон". За свою непересічну гру у фільмах вона отримала дві відзнаки: нагороди за найкращу акторську роботу на Festival International de Film Saint-Jean-de-Luz (Франція, 2022) та премію "Найкраща європейська акторка" на Septimius Awards 2023 (Нідерланди) – за головну роль у фільмі "Бачення метелика". Поряд із роботою над стрічками Рита Бурковська працювала з іноземними медіа над висвітленням російських воєнних злочинів, а також інтерв’ювала свідків у межах проєкту "Архів війни". Одним із результатів нелегкої праці був створений фільм про теракт в Оленівці, який зокрема презентували на Sheffield DocFest у Великій Британії. У вересні 2024 року Рита склала присягу, тоді у себе на Facebook вона написала, що на таке рішення її надихнуло інтерв’ю начальниці медичної частини 3-ї ОШБр Вікторії Ковач. З того часу військова встигла сама стати керівницею медіаслужби Медичної служби 3 АК, яка дбає про безліч важливих аспектів для життя медиків корпусу.Ви мали яскраву акторську кар’єру, Канни, Венеція. Чи уявляли тоді, що життя може так різко змінитися? І як власне прийшли до рішення приєднатись до армії?Не можу сказати, що я могла уявити себе військовою. Але, коли знімаєш багато історій військових, то все одно – рано чи пізно – уявляєш себе в цій ролі. Тим паче тоді, коли триває досить важка війна.Читайте також: "Я хочу, щоб наші діти не отримали її у спадок": медикиня 3 армійського корпусу Софія Янчевська про війну і захист Українифото: надані 3 АКЧому обрали саме 3 армійський корпус?Колись я була з журналістами на стабілізаційному пункті тоді ще 3-ї окремої штурмової бригади, і мені дуже сподобалась, напевне, атмосфера. Щось інтуїтивно мене туди потягнуло. До того ж для мене дуже важливо бути гравцем в команді, тобто могти пропонувати і дійсно робити щось ефективне. Не просто для галочки, а бути серед небайдужих людей, небайдужих професіоналів, що теж дуже важливо, щоб ми могли працювати як одна команда і щоб моя ініціатива була людям потрібна. Аби моя ініціатива, мої бачення чи уявлення могли бути реалізовані. І тут, мені здається, що дух 3 армійського корпусу саме такий – коли люди об’єднуються і роблять найкраще, найефективніше.Як ви поєднуєте у собі військову дисципліну та творчу свободу?Насправді в театральному нас навчали саме дисципліні. Це допомагає і тут, у війську. Творча свобода – це скоріше про мислення себе творцем, прости Господи. Мені один із наших викладачів так і казав: "ти сам себе визначаєш художником". Бо можна отримати фах, а от митцем так і не стати.А який досвід акторства виявився для Вас корисним у військових реаліях?У фільмі Мантаса Кведаравічіуса "Парфенон" була одна сцена, коли моя героїня несла за собою важку ношу містом, і далі викидала її у Босфор. Кожен ранок десь о 05:00 ми починали зйомку – і так щодня. Долали багато кварталів Стамбула і доходили до Босфору. Це та ж, знову-таки, кіношна дисципліна: береш встаєш, – і вперед. Ще мені треба було полежати обличчям на льоду. І ось такі дрібні речі, неприємні моменти, вишколюють. Береш і робиш, інколи терпиш. У фільмі "Бачення метелика" було цікавим і важливим  спілкуватись з людьми, які пройшли полон. Їхнє почуття гідності і сили вчило. Хоча й невербально. Завдяки зйомкам ми познайомились в Авдіївці з да Вінчі. Це справило враження. Також література, яку я читала про травму. Не думаю, що це щось, що прямо допомагає в службі, але точно готує до реальності і допомагає відчути свій внутрішній компас, зрозуміти, що є для мене правильним. Саме це і допомагає служити. Внутрішній компас. Для чого я і куди прийшла.Читайте також: "Бахмут був моїм особистим переломним моментом": воїн 3 армійського корпусу Сіджикфото: надані 3 АКІз чого розпочалася Ваша військова служба? Що стало першим досвідом?Коли я розпочала служити, приїхала вже у зону відповідальності, ми почали їздити на службові виїзди – тобто знімати, що відбувається, знімати лікарів та інші деталі, стабілізаційні пункти. Туди, де власне й відбувається стабілізація поранених, тобто там може бути кров, різні рани – і от для мене це було таким маленьким викликом, бо не знала, як реагуватиму. Але зреагувала нормально. Це говорить про те, що ми можемо мати певні уявлення про себе, якісь страхи, проте насправді, коли ти бачиш поруч із собою, як інші люди виконують таку саму, або й взагалі ще складнішу роботу, тобі стає абсолютно нормально – скажімо так.Чи відчуваєте ви, що стали іншою людиною порівняно з тією, яка колись стояла у світлі софітів та перед об’єктивами камер?⁠Я сумую за зйомкою. Це дуже потужний досвід бути собою в момент, коли тебе знімає камера. Але чи стала я іншою? Напевно, чомусь навчилась і щось в собі знову пересилила. А от зовсім іншою –  думаю, що ні.А що є найважливішим для Вас у службі?Що для мене є найважливішим – це насправді дух, тобто налаштування, яке є в команді, в людей, в підрозділах, у командування і так далі. Тобто, коли є цінності й певні орієнтири. До прикладу, нам важливо перемогти. Нам важливо зберегти Україну. Для нас кожен військовий – важливий, і ми за нього боремось. От я, наприклад, у медійці медслужби, і мені важливо, щоб мої командири організовували так роботу, і ми всі так робили свою роботу, щоб наші люди виживали. Тобто, щоб до них було людське ставлення. Для мене важливо не стояти на місці, розвиватися і могти навіть в армії навчатися і робити цікаві речі. Хоча всім здається, що в армії твоє життя і професіоналізм зупиняються – насправді ні. Кожен отримує нові скіли. Потім життя – воно не зупиняється, і нам доводиться дуже багато нового чогось робити. Я, наприклад, акторка, я щось робила, продюсувала, але в армії мені пощастило, тому що я можу працювати з професіоналами, з кіношниками, з СММниками, маркетологами і ще з багатьма людьми. І з цими професіоналами ми можемо думати, як робити цікаві і важливі для людей проєкти. Тобто оце для мене є важливим, що ми не зупиняємося, що ми знаємо, для чого ми діємо – і діємо.Раніше Ви працювали над "Архівом війни" та записували інтерв’ю зі свідками злочинів. Що було для вас найважчим у цій роботі?⁠Знайти людей, які готові розповісти про свій випадок і досвід. У мене було дуже чітке усвідомлення для чого ця робота провадиться, тому я розуміла, як пережити якісь важкі чи болючі моменти. Але напевне найбільше запамʼятались батьки, що втратили дітей, які воювали й загинули. І ось це відчуття: ти заходиш в кімнату з людиною, у якої загинув цілій її світ, і далі виходиш на вулицю, а життя йде. Це дуже різкий контраст. Думаю, що це – найскладніше у тій роботі.Чи був момент, коли ви зрозуміли: "Я мушу розповісти цю історію світові"?⁠Тут було скоріше бажання робити цю роботу, писати свідків – і чітко розуміти для чого. Що це потенційно може принести тим людям і країні в майбутньому. В мене був скоріше момент, що я можу це робити і не зламатись.Фільм про теракт в Оленівці побачили глядачі у Британії. Якою була реакція світу і як ви її сприйняли?⁠У Британії на фестивалі дуже добре сприйняли цей документальний фільм. Люди запитували, як це –  писати такі історії. Тим паче, що фільм зроблений у дуже простому стилі, і в глядача є відчуття достовірності – що можна вірити тому, що знято. Це важливо. Мені особисто було важливо розказати аудиторії якісь дуже прості людські моменти й історії, з якими вони могли б себе порівняти і банально – відчути: "а якби це відбувалося зі мною? А якби це сталось з моєю мамою?" На жаль, західна аудиторія, та власне, як і будь-яка важко сприймає різку правду.  Коли в Парижі показували стрічку "Бачення метелика" – там було багато уточнень, людям поза контекстом важко розуміти наші "політичні моменти", до них простіше дійде щось "людське". Хоча це й шматує мені серце. Але й досі я не думаю, що у людей є реальне уявлення того, що у нас тут відбувається, тим паче – в яких масштабах.фото: надані 3 АКЧи можуть такі стрічки змінювати сприйняття війни, розуміння того, що відбувається в Україні?Звичайно, що з приводу документальних фільмів, так, треба виділяти кошти, підтримувати кіно, знімати, розповідати. Це певний такий пласт, певна частина роботи, але це нічого докорінно не змінить. Тобто, щоб після якоїсь книжки чи фільму людина просвітліла або припинилась жорстокість чи просто той треш, який відбувається тут, в Україні, – на жаль, так не відбудеться. Це один з маленьких способів, скажімо так, дати людям розуміння, хто ми є. І це, до речі, дуже важливо, тому що культуру споживають набагато легше, ніж, вибачте, страждання. Тому цю роботу треба робити. Але чи вірю я в те, що через якийсь фільм зупиниться війна? Ні, не вірю, тому що імперські амбіції Росії були, є і будуть. І Україна стоїть на її шляху. Наше завдання себе захистити і зберегти. Тож, так, цю роботу треба робити, але я не вірю в те, що вона щось зупинить. Це просто був би дуже простий і дешевий спосіб – так просвітліти неможливо. Тому разом із тим треба зробити над собою певні зусилля – і полюбити той час, в якому ти живеш.На тлі сьогодення, де ви знаходите сили, коли стикаєтесь із найбільш болючими історіями війни?В Україні! Для мене вона – як жива істота. Яку не хочеться підвести, й хочеться зробити все правильно. А ще в історіях інших. Коли ти знаєш, що хтось такий як людина (*усміхається) зміг збудувати гарний підрозділ, навчити людей. Коли ти знаєш, що комусь вдалось щось потужне, то це багато вчить. Дуже важливо слухати історії тих, кому вдалось. Це дає від чуття, що і ти теж зможеш.фото: надані 3 АКЩо допомагає зберігати мрії, чи вдається їх втілювати і висновувати нові? ⁠Любов. Доброта. Стійкість. Оце й допомагає зберігати уявлення, мрії, і не забувати, що в мене є внутрішній світ. І, що щось можна створити, окрім війни і виконаних задач.А що б ви порадили тим, хто вирішує зараз приєднатись до війська? Що є важливим? Вміння? Впевненість? Налаштування?Тим, хто хоче долучитися, чи змушений, я б порадила насправді пізнати себе, свої вміння, як, скажімо, інтелектуальні, так і фізичні – стресові і просто розумові, тобто зрозуміти, який мій рівень в різних сферах. Тим, хто хоче долучатися, відчуває якийсь тиск з боку своєї совісті і так далі, я б радила теж готуватися і швидше приймати це рішення. Так чи інакше всі будуть служити. Так чи інакше – це правда нашого буття. Тому краще робити цей вибір по любові і йти до тих, з ким у вас схожі цінності, хто ефективний для вас. От, якщо ви бачите, що цей підрозділ збиває, вбиває, вибиває ворога і вас це захоплює – йдіть туди. Також є дуже багато професій, про які ми не знаємо. Дуже багато уявлень про армію, що це обов'язково або піхота, або ніяк, так? Але є ще дуже-дуже багато робіт, на які потрібні люди. І треба подивитися, що ви вмієте і який ваш скіл найближчий, скажімо так. Мені здається, найважливіше – це люди і налаштування. Тому я б обирала власне за цими двома чинниками.І ще до теми мрій: чи плануєте колись повернутись перед об’єктиви камер? Знову зніматись в кіно, і яка роль без вагань змусила б Вас на неї погодитись?Так, я б з радістю, і часто думаю про те, що дуже сумую за кіно. Я б дуже хотіла знову знятися в кіно. І насправді для мене важливий сценарій, напевно, і сам сенс. Я б могла зіграти і просто жінку з дитиною, і королеву, яка вирішує, як їй боротися за свій півострів, або, до прикладу, ту, ким я є, наприклад, зараз. Багато що це може бути, це може бути звичайна людина, але головне, щоб в цьому сценарії був якийсь класний меседж. І меседж для сильних все-таки людей. Про те, що є цінності, про те, що важливо задля них себе зрощувати і діяти. Я б не хотіла грати людей, які не знають, що робити в цьому житті, тому що я не з таких, напевне. Тому мені байдуже кого грати, але ідея персонажа і стрічки має бути. Мені більше подобаються ті герої, які вміють різні ситуації пройти, перейти, змінитися і зробити так, як вони відчувають, що це правильно. От, напевно, якось так. Мені було б це теж цікаво.