Тоді як глобальний конфлікт між демократіями й автократіями лише загострюється, сформована у 2025 році "Коаліція охочих" щодо України являє собою модель майбутнього трансконтинентального співробітництва між ліберальними державами.

Під керівництвом нової адміністрації 2025-го Сполучені Штати Америки демонстративно відмовилися від просування демократії на міжнародному рівні, євроатлантичної інтеграції та прямої матеріальної підтримки України.

В результаті дедалі частіше обговорюється нова роль Європи – як у захисті України, так і в протистоянні автократіям, а також у вирішенні інших міжнародних проблем.

Європейські партнери по НАТО не тільки повинні будуть взяти на себе більшу відповідальність за свою власну безпеку. Тепер Європа також муситиме відповідати на інші глобальні виклики без підтримки США: від захисту довкілля та прав людини до підтримки політичного та соціально-економічного розвитку.

Проблема полягає в тому, що Європа – це розпливчасте поняття, коли мова заходить про зовнішню політику та оборону.

Незважаючи на тісні зв'язки та географічну близькість, європейські країни мають різні стратегічні культури та геополітичні перспективи. У багатьох європейських країнах зростання радикальних правих і лівих партій призвело до крайньої поляризації громадської думки – не тільки з внутрішніх, а й із зовнішніх питань.

Нинішній геостратегічний плюралізм континенту призводить до неузгодженості формулювань національних інтересів і розбіжності поглядів європейських столиць щодо важливості тих чи інших транскордонних питань.

Ідеологічні розбіжності розділяють не лише ЄС і неліберальні європейські держави поза межами Союзу, такі як Білорусь або Сербія. Нормативне розмаїття Європи також призводить до розбіжностей усередині Союзу з приводу того, якими мають бути пріоритети й цілі зовнішньої політики ЄС.

Водночас виклики та ризики для глобальної демократії та свободи посилюються.

Сьогодні, як ніколи раніше, ЄС був би необхідний як агрегатор, формувач і виконавець спільної європейської зовнішньої політики – так само, як Союз визначає європейську торговельну політику.

Для виконання цього завдання держави-члени ЄС повинні або повернутися до колишнього відносного нормативного консенсусу, або ухвалити новий Договір про Європейський Союз із сильнішими наднаціональними повноваженнями для Брюсселя. Або – в кращому разі – зробити і те, і інше.

Нічого з цього, однак, не відбудеться в найближчому майбутньому.

Без геостратегічної угоди між державами-членами ЄС та/або нового договору про Союз необхідні інші інституційні рішення.

Один зі шляхів – створювати спеціальні альянси у сфері зовнішньої політики та безпеки, що гуртують держави-члени ЄС, які поділяють спільні погляди і об'єднують зусилля заради досягнення тієї чи іншої мети.

Лісабонський договір допускає часткове співробітництво в рамках Союзу і спільні дії груп європейських урядів, що поділяють спільні погляди.

Однак принцип консенсусу і право національного вето на ухвалення фундаментальних рішень обмежують потенційну роль Ради ЄС, Комісії та Служби зовнішніх зв'язків як інституційних інструментів для проведення консолідованої зовнішньої політики прихильних європейських демократій.

У будь-якому разі внутрішньоєвропейська співпраця може бути ефективною лише певною мірою. Поодинці європейські демократії занадто слабкі, щоб відстоювати свої інтереси в глобальних геополітичних, економічних і військових конфліктах.

Для ширшого транс'європейського співробітництва наразі формується модель міждемократичного планування і координації в рамках Коаліції охочих (Coalition of the willing – COW) щодо України. Вона проводить консультації з весни 2025 року.

Цей неформальний альянс об'єднує 33 країни, уряди яких здебільшого згодні зі спільними цінностями, національними інтересами та зовнішньополітичними цілями.

До COW входять країни, які є європейськими, але не є частиною ЄС, як-от Велика Британія та Норвегія, і навіть країни, віддалені від Європи, як-от Австралія та Японія.

Хоча наразі COW опікується тільки Україною, в перспективі вона може розширити свою діяльність і зосередитися на інших питаннях, важливих для майбутнього демократії в усьому світі.

Сьогоднішній основний глобальний конфлікт, за словами професора Стенфордського університету Майкла Макфола, обертається радше навколо протистояння автократій і демократій, а не навколо "зіткнення цивілізацій", як більш як три десятиліття тому висловився покійний професор Гарвардського університету Семюел Гантінгтон.

Знаменита теорія Гантінгтона не пояснює нинішньої співпраці між православною Росією, ісламським фундаменталістським Іраном і палеокомуністичною Північною Кореєю у війні проти православної України.

Склад Шанхайської організації співробітництва або групи БРІКС не відповідає схемі Гантінгтона, в якій міжнародне співробітництво та конфлікти визначаються культурою.

Навпаки, назва книжки "Автократи проти демократів: Китай, Росія, Америка і новий глобальний безлад" Макфола, колишнього посла США в Москві, яка готується до виходу, краще відображає ключовий аспект майбутнього міждержавного співробітництва та протистояння.

Спільні зусилля країн, що входять і не входять до Євросоюзу, з надання допомоги Україні в рамках COW не є випадковими, натомість радше симптоматичними. Вони становлять частину глобального переділу ліній конфлікту, спричиненого зростаючим протистоянням між відкритим і закритим політичними порядками в усьому світі.

Це повинно мати інституційні наслідки для відносин між європейськими та неєвропейськими демократіями, зацікавленими в захисті та просуванні ліберально-демократичних цінностей і правил.

Сьогодні автократи та їхні дипломати, а також ідеологи, як-от російський фашист Олександр Дугін, займаються створенням і розширенням трансконтинентальних державних і недержавних мереж і альянсів.

Антиліберальні уряди, партії та інтелектуали з Азії, Європи, Америки й Африки дедалі частіше підтримують один одного і координують свої дії.

З метою самозбереження продемократичні європейські та неєвропейські держави, партії та інші організації повинні чинити так само.

Уряди і громадянське суспільство в ліберальних демократіях мають створювати міжнародні коаліції та інститути, долаючи географічні та культурні кордони.

G7 і НАТО як потенційні центри глобального міждемократичного співробітництва наразі стримуються антиліберальними настроями, адміністративним дилетантизмом і стратегічною плутаниною нової адміністрації США.

ЄС, як і раніше, страждає від національних протиріч між своїми державами-членами та структурних складнощів у процесі ухвалення рішень.

На цьому тлі вирішенням проблеми може стати досі неформальна COW, пов'язана з Україною. Поряд з іншими мережами, COW може слугувати прикладом або навіть ядром для майбутньої міжцивілізаційної співпраці між продемократичними урядами та групами.

Д-р Андреас Умланд є аналітиком Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).