Черговий раз у публічному просторі заговорили про «термінову необхідність» завезення трудових мігрантів із країн Східної Азії.

Як завжди – емоцій через край. Одні запевняють, що без робітників із Бангладеш чи Пакистану українська економіка просто зупиниться. Інші – навпаки – лякають, що це початок кінця: держава розчиниться серед чужинців, а на Борщагівці виросте «Чайна-таун», на Троєщині – «турецький квартал», а на Солом’янці – пакистанський район зі стріляниною китайських мафіозі.

Але насправді питання не в цьому.

Як і часто буває в українських дискусіях, емоцій – забагато, економіки – замало.

Бо перш ніж говорити, кого і звідки «завозити», треба розуміти – куди і навіщо. І головне – в якій економіці ці люди працюватимуть.

Навіть у радянські часи трудова міграція існувала – просто мала інші форми. Їздили так звані «шабашники» – внутрішні трудові бригади, що працювали в різних республіках. З регіонів надлишкової робочої сили, як Західна Україна чи Карпати, їхали туди, де була робота. А натомість до нас приїжджали в’єтнамці, німці, чехи – працювати на фабриках і будівництвах.

Сьогодні історія повторюється, але контекст зовсім інший.

Сільське господарство давно стало високотехнологічним: там, де раніше працювали сотні людей, тепер вистачає десятків. Продуктивність зросла в рази завдяки новим технологіям, автоматизації та сучасній логістиці.

За час війни стрімко зростає військово-промисловий комплекс – і він потребує не дешевої ручної праці, а інженерів, технологів, фахівців, які працюють із новими матеріалами, електронікою, виробничими системами. Це – ринок високої кваліфікації, а не масових заробітчан.

Будівництво також змінилося. Воно вимагає не «людей із лопатами», а спеціалістів, які знають сучасні стандарти, працюють з енергоефективними технологіями, розуміють нові матеріали. Тому розмови про «порятунок» галузі за рахунок некваліфікованих працівників із Азії виглядають щонайменше наївно.

По-перше, перед тим як говорити про масовий імпорт робочої сили з Азії, потрібно створити максимально комфортні умови роботи для українців. Це – не лише зарплати, а й нормальні контракти, соціальний захист, житло, логістику, дитсадки й прозорі правила.

По-друге, внутрішні резерви є: за різними оцінками, в Україні близько мільйона працездатних людей, які нині не залучені до ринку праці. Їх можна повернути через перепідготовку та мотиваційні програми.

І, по-третє, робити ставку потрібно не на кількість, а на якість – залучати не робочу силу, а технології.

У тому ж Китаї вже працюють так звані «темні фабрики» – виробництва, де світло не вмикають, бо в ньому немає потреби. Людей там просто немає: усі процеси виконують роботи. Такі заводи є, зокрема, в автомобільній промисловості, де збірка машин відбувається без участі людини – повністю автоматизовано, з точністю до міліметра.

Бо в сучасному світі діє міжнародний ринок праці – така ж реальність, як і ринок товарів чи капіталу. Люди мають право обирати, де жити й працювати. Українці їдуть до Португалії, португальці – до Швейцарії. І так буде завжди.

Питання не в тому, чи приїдуть до нас мігранти. Питання в тому, яка Україна їх зустріне.

Країна, що шукає дешеві руки, чи держава, яка приваблює розумні голови?

Замість страшилок і картинок із «кварталами» давайте витратимо час на справу: створимо умови, щоб поверталися наші, навчалися й працювали тут, а інвестори привозили технології, а не тільки людей.