Вже понад три десятки років ми чуємо про необхідність реформування судової влади, а також про те, що якась судова реформа не вдалась і потрібно проводити нову.

Якщо на певних етапах розвитку нашої держави це було виправдано, то сьогодні такі наративи є шкідливими і їх необхідно замінити іншими – говорити про розвиток судової влади, зосереджуючись на конкретних напрямах, яких вона справді потребує, а не спонукати до її загального реформування, в якому може бути зацікавлений будь-хто, але точно не громадянин, який звернувся за захистом своїх прав до суду.

Важливо мати чіткі пріоритети, які сфокусовано сприятимуть поступальному руху всіх інститутів судової влади у правильному напрямі, й у межах цієї публікації пропоную їх розглянути.

1. Подолання кадрового голоду

За приблизними підрахунками, в судах першої інстанції не вистачає половини суддів, а в апеляційних судах – близько 2/3. При цьому на розгляді всіх судів у рік перебуває 5 млн 300 тис. справ, з яких надходить близько 4 млн справ щороку і приблизно стільки ж справ судами розглядається.

Це величезна кількість, з якою впоратися не так і просто, а в умовах кадрового голоду це неминуче призводить до збільшення тривалості судових проваджень, а також до того, що судді працюють на межі своїх фізичних та емоційних можливостей.

Із хороших новин – конкурси на вакантні посади в судах як першої, так і апеляційної інстанції тривають, але, на жаль, не так швидко, як би цього хотілось.

Однією з причин є складність та надмірна кількість конкурсних процедур, обґрунтованість частини з яких викликає дуже великі сумніви: для того, щоб стати суддею необхідно здати тест з історії України, а також своєрідний тест на рівень IQ.

Водночас успішність їхнього проходження аж ніяк не є гарантією того, що потенційний кандидат стане хорошим суддею.

Це призводить до того, що на ці конкурси наша держава необґрунтовано витрачає два надзвичайно важливі ресурси: час та гроші.

Ефективність держави в цій частині, без сумніву, потребує перегляду цих кадрових процедур і залишення тільки тих із них, які насправді мають сенс та які при цьому забезпечать формування високопрофесійного доброчесного суддівського корпусу.

2. Зміна мережі судів

Нагадаю, що у 2020 році наша держава провела адміністративно-територіальну реформу, в результаті якої кількість районів зменшилась із 490 до 136 (на 354 райони). Реформа мережі судів (для чого необхідним є ухвалення закону) мала відбутися після адміністративно-територіальної реформи, однак цього не сталося і суди продовжують фактично функціонувати відповідно до "старого" адміністративного поділу.

Це має наслідком неефективність та неоптимальну систему судів, а також надзвичайно нерівномірне навантаження між різними судами. Є суди, розташовані в доволі малих за розміром населених пунктах, у яких працює 1–2 судді, і їхнє навантаження неспівмірне з навантаженням їхніх колег у великих населених пунктах.

Такий дисбаланс, який існував і раніше, з 2020 року лише поглибився, оскільки адміністративна реформа вже вплинула на зміну системи інших органів влади, зокрема і правоохоронних, переміщення яких призвело до збільшення навантаження на одні суди та зменшення – на інші.

Отже, що швидше наша держава оптимізує систему судів та приведе її у відповідність до нового територіального устрою, то швидше суди зможуть функціонувати більш ефективно.

Як контраргументи цьому процесу лунають думки про те, що така реформа призведе до погіршення доступу до суду та послаблення спроможностей громадян захистити свої права в суді. Із цим дуже складно погодитись, адже залежно від кожного конкретного регіону, в якому відбуватиметься оптимізація, можна знаходити своє, найбільш прийнятне для всіх зацікавлених осіб, рішення.

Ця реформа вже перезріла, і з кожним роком зволікання наша держава втрачає ресурси, а її громадяни не одержують належного доступу до суду, а також розумної тривалості розгляду їхніх судових справ.

Як відомо, відкладене правосуддя є рівноцінним відмові у правосудді.

3. Фінансування судової влади

Суддівська винагорода суддів першої та апеляційної інстанцій, а також заробітна плата працівників апаратів судів потребують невідкладного підвищення.

З 2020 року рівень суддівської винагороди є замороженим. Рівень оплати праці працівників апаратів судів не досягає навіть половини від того, що ці фахівці можуть одержувати в приватних структурах – це має наслідком неможливість знаходження фахівців, а також коротку тривалість їхнього перебування на посадах.

Низька оплата праці тих, хто здійснює правосуддя, а також тих, хто забезпечує його здійснення, може дуже дорого коштувати державі: починаючи з того, що від рівня такої оплати залежить професійний рівень фахівців, які прагнуть здобути відповідну посаду, завершуючи корупційними ризиками.

Зрештою, все це має негативний вплив на доступ громадян до суду.

4. Цифровізація правосуддя

Розвиток технологій створює передумови для того, щоб обмін документами між судом та учасниками процесу здійснювався в електронному вигляді через систему "Електронний суд". Так само такий спрощений електронний документообіг має існувати й між судами.

Такий підхід дає змогу досягти щонайменше двох цілей – пришвидшити обмін документами, усунувши при цьому необхідність у користуванні послугами "Укрпошти", та здешевити вартість поштових відправлень, зробивши їх, власне, майже безкоштовними. На сьогодні суди та учасники процесу змушені нести доволі суттєві витрати на поштові відправлення, і в сучасних умовах диджиталізації такі витрати не можуть вважатися прийнятними.

Забезпечити ось цю єдину систему електронного судочинства наша держава планувала ще у 2017 році, але з тих чи інших причин досі цього не зробила.

Очевидно, що ми значно втрачаємо, не використовуючи наявний потенціал цифрових технологій у сфері правосуддя, не кажучи вже про штучний інтелект, використання якого в межах цієї єдиної системи також має серйозний потенціал.

5. Навчання суддів

Євроінтеграційний поступ України вимагає поглиблення знань суддів щодо права Європейського Союзу.

Попри відсутність в України статусу члена ЄС національні суди вже сьогодні точково починають застосувати право ЄС та керуватися практикою Суду справедливості ЄС, і це, безумовно, є позитивом. Однак те застосування, яке очікується у зв'язку з набуттям членства, буде значно масштабнішим і складнішим.

Саме тому, враховуючи доволі значну кількість судів і суддів, таке навчання та налагодження зв'язку із суддями країн – членів ЄС необхідно розпочинати невідкладно.

Що б я хотів донести на сьогодні найбільше, то це те, що майбутнє судової влади залежить від здатності діяти послідовно й прагматично. П'ять окреслених кроків – це не межа, але саме вони здатні значно посилити ефективність українського правосуддя.

Станіслав Кравченко , голова Верховного Суду