Наприкінці весни я написав на УП великий текст про хвороби, на які страждає Міністерство оборони. Зараз, у жовтні, після заміни міністра і значної кількості заступників, діагноз незмінний. Хоча Денис Шмигаль демонструє (поки що) бажання боротись з симптомами, самі причини хвороб залишаються без змін

Я неодноразово робив достатньо простий тест. Якщо у вас є знайомі з Міноборони і Генштабу, задайте їм одне просте питання: "навіщо Генштабу потрібно Міноборони?" і навпаки.

Повірте, ви здивуєтесь результату.

Якщо для широкого суспільства і Міноборони, і Генштаб є чимось на кшталт двох крил великої воєнної структури, то для більш заглиблених в процес людей все виглядає інакше. Співробітник Міноборони, імовірно, розкаже вам, що вони є головним відомством, мозком системи, а Генштаб є лише виконавцем. Можливо, буде згадано, що саме за поданням Міністра оборони призначаються і знімаються з посад командуючі родів і видів сил (військ) включно з Головнокомандуючим. Якщо пощастить, то в розмові будуть фігурувати такі терміни, як "формування політик", "військово-політичне управління" і – в окремих випадках – цитуватися Закон "Про оборону".

Якщо ж ви спитаєте про роль Міноборони у представника Генштабу, ви отримаєте діаметрально протилежну відповідь. В ній можуть бути згадані ключова роль Генштабу в обороні України, несвоєчасне забезпечення міністерством бійців і військ, а якщо ваша розмова буде відбуватись в неформальній обстановці – то і розлога розповідь про те, що цивільні не мають права вказувати військовим.

Як лаконічно сказав мені один з полковників Генштабу, "ми кажемо їм [Міністерству], що нам привезти, і хай вони привозять".

Ці дві позиції не просто різні – вони діаметрально протилежні. Погляд Міноборони ґрунтується на законах. Це погляд на ситуацію "де-юре". Бо закон чітко говорить, що саме Міністр оборони "здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними Силами України".

Самі Збройні Сили в особі Генштабу дивляться на ситуацію інакше. Їхня позиція — це позиція "де-факто", яка фіксує стан речей, що склалися не на папері, а в реальному світі. В якому Міноборони дійсно намагається самоусунутись від будь-якого керівництва армією, а військові, навпаки, за можливості намагаються диктувати умови міністерству.

Коли дві ключові інституції в країні під час війни не можуть визначитися з ролями одна одної, складається ситуація, яку важко назвати інакше як управлінською шизофренією.

Це і є однією з ключових, фундаментальних проблем, які заважають ефективній роботі і змінам у армії. Ми говоримо не про конкуренцію між Генштабом і МО – бо конкуренція могла б бути навіть корисною. Ми говоримо про відсутність розуміння свого місця в державі, що призводить до важких, а іноді катастрофічних наслідків.

Один з цивільних чиновників Міноборони сказав мені спересердя: "Ми його [солдата] вдягаємо, екіпіруємо, віддаємо армії, а вони нам повертають труну і кажуть "поховайте і розрахуйтесь з близькими".

Ці слова, звичайно, не є характеристикою системи. Але вони є показником відносин в ній.

Міністр оборони подає на призначення і зняття з посад командуючих не тому, що він детально розуміє специфіку їхньої служби і вважає, що так буде краще, а тому, що Президент сказав йому так зробити. Генштаб і Міністерство ревниво утворюють дублюючі структури, наповнюють їх людьми, заплутують систему прийняття рішень, що зменшує нашу боєздатність.

Система контролю над армією, прописана на папері, як правило, на цьому папері і залишається. Міноборони дозволяє собі системні фінансові перевірки військових частин, але майже ніколи не лізе в розслідування причин військових втрат і провалів. Прописані у законах "демократичний цивільний контроль" і "адміністративне керівництво Збройними силами" фактично забуті.

У відсутності нормальної військової юстиції це призводить до того, що армія контролює сама себе.

А отже, ми приречені раз за разом читати у новинах про трагедії на полігонах, злочинні накази, безглузду загибель військовослужбовців і так далі, а наслідком цих драм є і буде утворення примарних комісій без жодних системних висновків і – в поодиноких ситуаціях – зняття з посад генералів і полковників, частина з яких за півроку знову займе аналогічну чи навіть вищу позицію у війську.

Якби я був людиною, далекою від реальності, то міг би написати, що ситуацію може вирішити прийняття і підписання законопроєктів щодо чіткого розподілення функцій між Генштабом і Міноборони. Ці законопроєкти є і лежать парламенті. Але насправді це може вирішити лише деякі питання точково, і жодних – фундаментально. Так само мало до чого призведе і гіпотетична порада міністру Шмигалю чітко проговорити і вирішити всі системні питання з головнокомандуючим Сирським. Занадто багато вже є процесів, що переплелися між собою, усталених практик, систем, комісій і робочих груп, взаємних образ і протилежних інтересів.

Єдиний, хто чисто теоретично в нинішніх умовах міг би і мав би вирішувати такі системні проблеми – це Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський. Але розраховувати на це, здається, не має ніякого сенсу.

Юрій Гудименко