А я хочу бачити у місцевих радах військових. Військових — військових. Не тих, що продавали відпустки, відправляли підлеглих шаурму крутити, лизали дупи за посади, а саме військових, які пройшли дороги війни. Я хочу. Я знаю, що в разі чого вони на місцях організують і оборону, і забезпечення, евакуюють слабких і немічних, утримають людей при тямі.Я знаю, що вони не підуть діла рішати, а забезпечать прозоре бюджетування і таке інше. Я хочу бачити військових в парламенті. Тих, хто пішов на фронт з цивільних професій. Юристів, економістів, менеджерів, гуманітаріїв. Хочу. Я їм довіряю. Я знаю, що в разі чого вони не писатимуть смс: "Пора валить из этой страны", не помчать до кордонів і не волатимуть: "Взрывай мосты через Днепр". Я хочу бачити, можливо, військового в кріслі Президента. І тямких радників та провідників його ідей. Яких він слухатиме. Перед країною після війни стоятимуть виклики не менші, ніж сама війна. І тут помилитися не можна буде так само, як не можна було помилитися, обороняючи Київ у лютому 2022. Читайте також: Хто сформує нову владу після війни: фаворити й можливі сценаріїЯ розумію, що ніхто з діячів, на яких скандалів більше, ніж репʼяхів на псові, не зможе конкурувати з людьми, що проливали кров і тягнули плуга, коли вже мʼязи рвалися, але змиріться. Військові підуть на вибори. Разом з ними підуть і не військові, ініціативні, фахові, світлі, різкі, жорсткі, з хорошим беком і класними, успішними проєктами, підуть ті, які бачать обриси майбутнього. Боятися військових на посадах чи у Радах — це діагноз. Бо військові — такі ж люди, як і не військові. Просто вони взяли відповідальність і поставили на кін життя, вважаючи його меншою цінністю, ніж існування держави Україна. І кому ж тоді я маю довірити Україну? Риторичне запитання.P.S. До слова, сер Вінстон Черчилль, на якого дехто так хоче бути схожим, був військовим. Не кабінетним, а таким, справжнім, з пекла війни. І свою політичну ганьбу свого часу пішов змивати в чині майора на фронт. Як і Шарль де Голль, який ще захищав Варшаву від більшовиків у 1920 році. Хто не знав. Не треба боятися військових, вони вміють захищати свій народ ціною власного життя, і не ховаються за спинами, коли бою уже не уникнути.ДжерелоПро автора. Василь Зима, український журналіст, телеведучий, письменникРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.