Всі, хто читає мій блог тривалий час, знають, що я був і залишаюсь переконаним прихильником завершення війни через компроміс. Просто тому, що доля Фінляндії після другої світової склалась набагато краще за долю Польщі, законний уряд якої в екзилі не погоджувався визнати анексію Радянським Союзом «Східних Кресів» Другої Речі Посполитої.

Але кожен компроміс має свої межі. Після якого він перетворюється на поразку. Майбутнє і люди важливіші за території. Але фундаментальне право самим обирати свою долю важливіше за мир за будь-яку ціну. Це війна не за території, а за незалежність та субʼєктність України. І саме вони не можуть бути предметом торгу з агресором.

Засаднича проблема будь-якого деспотичного режиму – він ґрунтується на лояльності та сервілізмі замість чесності та професійності. Він карає не за брехню, а за погані новини. І тому хибно оцінює свої втрати, свій ресурс та свій потенціал. Його сильна сторона – довга воля. Але іноді «тріумф волі» завершується не перемогою, а руїнами Третього Райху.

Я довго вважав, що Путін більше нагадує Сталіна. Аніж Гітлера. Такий саме хитрий, прагматичний та раціональний тиран. Який знає, коли варто зупинитись, аби жертва не застрягла у горлянці. Схоже, я помилявся. Бо на сьогодні війна в Україні втратила для Кремля будь-яке раціональне обґрунтування. Війна нищить Росію повільніше, але незворотніше за нас. А ціна, яку агресор платить за кожен квадратний кілометр української землі, давно далеко поза межами будь-якого раціо. І тим не менш Путін не зупиняється.

Тому я сьогодні не бачу жодного іншого способу зупинити бодай активну фазу війни, окрім як зробити втрати Московії справді неприйнятними. Позбавити її ресурсів для ведення війни такого масштабу. Але водночас принципово утриматись від будь-яких закликів знищити/розчленувати/ліквідувати ерефію, аби не перетворити для Росії «війну найманців» на справді «народну та священну війну». Поки головний мобілізаційний ресурс Росії це гроші, в нас є шанс. Якщо на кону опиниться російська державність per se, боюсь в Україну прийдуть мільйони й мільйони московитів, готових помирати «за родіну, за Путіна», а не сотні тисяч «заробітчан», як зараз.

Наші вимоги мають лежати на столі і їх має бути лише дві:

1. зупинка війни по лінії фронту з можливими непринциповими корегуваннями;
2. реальний суверенітет та незалежність України, тобто ніхто за нас не буде визначати нашу долю.

А аргументи мають карбувати Сили оборони України. Причому найбільш переконливі аргументи – це не так втрати росіян на фронті, як економічний занепад. Бо війна – це справді дуже недешева авантюра, навіть для Росії.

Не стане за що воювати – завершиться війна. Буде чим платити за зброю та особовий склад – війна триватиме. Причому це стосується обох сторін. Жоден Трамп нас не «помирить». Як зʼясувалося, в нього просто «немає карт на руках».