Лінда Ноклін. Чому в нас не було великих художниць? – К.: Komubook, 2025Авторка цієї книжки розповідає про те, як різноманітні інституційні труднощі століттями перешкоджали жінкам на Заході займатися мистецтвом, і розмірковує над тим, як досягнути майбутньої свободи. По суті, своїм твором "Чому в нас не було великих художниць?", вперше опублікованим у 1971 році, Лінді Ноклін вдалося змінити світ, хоч його назва сформульована як питання, і насправді авторка відмовляється давати на нього відповідь. Натомість, озброєна неперевершеною проникністю і дотепністю, вона ставить під сумнів саму концепцію мистецької геніальності. Адже, будучи написана у часи розквіту феміністичної теорії, а також квір-теорії, расових та постколоніальних студій, книжка пропонує ширший огляд поточних здобутків та викликів жіночого мистецтва, тобто розповідь у глобальному контексті. "Цей текст вчить нас бачити соціальну детермінованість наших мистецьких орієнтирів, - уточнює післямова до цієї актуальної книжки. - Звісно, у кожної небайдужої до художнього образу людини є інтуїтивний смак і відчуття правди мистецького вислову. А втім, багато наших установок є продуктом виховання. Великою мірою ми йдемо за думкою експертів і загальнокультурними стереотипами. Чи можуть експерти помилятися? Чи можуть стереотипи бути хибними? Лінда Ноклін змушує нас замислитися над природою мистецького канону. В Україні внаслідок постійних соціальних турбулентностей розуміння історії мистецтва протягом останнього сторіччя змінювалося стільки разів, що говорити про якийсь однозначно вкорінений канон неможливо. Проте у нас завжди є туга за визначеністю, потреба чітко окреслити коло мистецьких феноменів, які однозначно заслуговують на те, щоби отримати "квиток у вічність".Сьюзен Зонтаґ. Спостереження за болем інших. – К.: IST Publishing, 2025Ця книжка - важливий та вражаючий есей, що ставить перед читачем низку складних питань про війну, насильство і вплив фотографії на наше сприйняття світу. Авторка – відома американська критикиня та письменниця - піднімає тему здатності фотографії вплинути на суспільну свідомість та можливість її використання для зупинення воєн. Варто додати, що окремою книжкою есей вийшов у лютому 2003 року, за місяць до вторгнення армії США в Ірак, і в ньому авторка ставить питання про здатність фотографії запобігати насильству: якщо фотографія робить видимими жахи в усіх деталях, чи може вона вплинути на припинення воєн або навпаки - призводить до ведення справедливої війни? "Спостереження за болем інших" Сьюзен Зонтаґ - це також відповідь на низку важливих питань. У потоці багатьох інших зображень, тиражованих у новинах, чи стають події реальними для глядачів з інших країн? Чи надмір знімків ризикує залишитись нормалізованим кімнатним видовищем? Разом із цим авторка вписує фотографію в історію іконографії страждань, міркує про сприйняття і вразливість погляду, фотографію і смерть, фотографію і пам’яті про війну - колективні й індивідуальні. Тобто сама фотографія (не постановча, а реалістична, часто зроблена потайки) розглядається і як історичне джерело, і як певна візуалізована та зафіксована на матеріальному носії часова мить, котру можна назвати справжнім хронологічним зліпком. Це не лише відображення стану сучасного світу, а й заклик до обережного сприйняття і аналізу інформації, що надходить до нас через засоби масової комунікації. "Нас затоплюють зображення, які колись шокували й обурювали, - нагадує авторка, - і ми вже не можемо на них реагувати. Якщо перенапружити співчуття, то онімієш. Знайомий діагноз, але чого насправді вимагають ці критики? Щоб зображення звірств обмежували до, скажімо, одного дня на тиждень? Чи, ширше, щоб ми виробили таку собі "екологію зображень"? Однак не буде ніякої екології зображень. Ніякий Комітет вартових не випише квоти на жахи, щоб ці зображення й далі шокували. А самі жахи не припиняться".Френсіс Ґлебас. Режисура Оповіді. – К.: ArtHuss, 2025Цікавих відповідей на не менш актуальні (та вічні) питання у цій книжці не бракує. Чому ми дивимося фільми? Або як створювати історії, що захоплюють з першого кадру? У своїй книжці "Режисура Оповіді" Френсіс Ґлебас — провідний художник-розкадрувальник студії Disney - відкриває секрети професійного сторітелінгу, які допоможуть створювати яскраві, емоційні та зрозумілі візуальні історії. Ця книга - справжній путівник для режисерів, аніматорів і всіх, хто працює з кадром, завдяки якому можна дізнатися як передавати глибокий зміст через зображення; як керувати увагою глядача та створювати драматичну напругу; як уникати помилок, що коштують часу й грошей; як знаходити креативні рішення у складних ситуаціях. Втім, це не просто навчальний посібник, а джерело натхнення для тих, хто хоче розповідати історії, що залишають слід у серці глядача. "Перше питання, яке я ставлю своїм студентам-кінематографістам: "Чому ми дивимося кіно?" - починає автор. - Більшість із них ніколи про це не думали. Тож вони міркують, підіймають руки і починають пропонувати відповіді. Існує багато причин, чому ми усі дивимося фільми, і поки студенти висловлюють припущення, я записую їхні відповіді на дошці. Ми хочемо розділити досвід з героями та нашими друзями. Ми дивимося, аби дізнатися щось нове. Ми дивимося, щоб насолодитися видовищами. Ми прагнемо побачити інші світи, в які ніколи не потрапимо. Ми хочемо почути гарну історію. Хтось каже, що ми дивимося, щоб утекти. Але від чого? "Від нудьги!" - лунає відповідь, і студенти сміються. Але чому вони сміються? Можливо, тут є підказка". Дізнатися це можна, лише прочитавши цю захопливу історію про мистецтво кіно та методи його створення.Том Шон. Тарантіно. Ретроспектива. – К.: Наш Формат, 2025Ця книжка – ніби яскрава ілюстрація до теорії, викладеної у нашій попередній розповіді. І варто попередити, що після її прочитання книги вам захочеться передивитися всі фільми героя цієї історії. Адже цього перший фільм "День народження мого друга" згорів у пожежі, другий - "Скажені пси" - зробив його зіркою, а третій - "Кримінальне чтиво" - переписав історію кіно. Таким чином, "Тарантіно. Ретроспектива" Тома Шона – це невідомі історії створення всіх фільмів, а також розбір стилю цього режисера: навіщо так багато крові, як він працює над ритмом сцен і створює непередбачувані фінали, у чому секрет фантастичної роботи з акторами, що цікаве і неочевидне він "зашиває" у сценарії? Ну, і, звичайно, найважливіші моменти життя режисера - від часів трирічного хлопчика, закоханого в кіномистецтво до зірки Голлівуду. Адже попри те, що Квентін Тарантіно ніколи не вчився на режисера, але його шедеври стали культовими маніфестами, а його сценарії - вибуховим поєднанням жанрів, омажів і попкультурних референсів, де кожна сцена - довершена історія, що залишається в голові назавжди. Його герої випадково стріляють, збивають одне одного, а потім ідуть в у ресторан їсти млинці з беконом. Діалоги Тарантіно цитують, немов Шекспіра, а саундтреки стають окремою подією. Він - бунтар, який зламав систему і... отримав за це два "Оскари". Як це робиться, спитаєте? "Коли Квентін Тарантіно пише сценарій, то спочатку йде в канцелярську крамницю, де купує записник та чорні й червоні маркери, - розповідає автор. - Раніше він писав на людях: у ресторанах кав'ярнях, на задньому сидінні машини – де завгодно, аби не вдома. А от сценарій "Джанго вільного" створив на балконі спальні свого великого й хаотично розбудованого особняка на Голлівудських пагорбах. З балкона відкривається вид на басейн, апельсинове дерево і зелені каньйони. Тут є компактна стереосистема, щоб слухати власні мікстейпи. Тарантіно прокидається о десятій одинадцятій ранку, вимикає домашній телефон, човгає на балкон і починає робочий день, що триває шість-вісім годин, якщо не підведе натхнення". І воно його, як можемо бачити на екрані, зазвичай не підводить.Гертруда Дім-Вілле. Внутрішній світ батьків. Психоаналітичні погляди на батьківство. – К.: Видавництво Ростислава Бурлаки, 2025У своїй книзі "Внутрішній світ батьків" Гертруда Дім-Вілле - навчальна дитяча, підліткова та доросла психоаналітикиня Віденської психоаналітичної спілки та Міжнародної психоаналітичної асоціації - розповідає про батьківство з психоаналітичного погляду. Тобто тут не про те, що мають робити дорослі, аби діти слухалися, а про розуміння стосунків між матір’ю, батьком і дитиною. "Що взагалі означає психоаналітичний погляд на батьківство? – запитує авторка. - Основна увага приділяється розумінню стосунків між батьками і дитиною, а саме у двох окремих, але взаємопов'язаних світах: реальному зовнішньому світі й реальному внутрішньому світі фантазій, почуттів, уяви батьків і дитини". Таким чином, авторка описує вплив батьківства на батьків-чоловіків і матерів, зміну їхньої ідентичності в процесі розвитку дитини, а також вагітність як підготовку до батьківства, досвід переживання викидня. Також вона говорить про нерозв’язані конфлікти батьків, що впливають на дітей, їхній розвиток і подальшу поведінку, коли вони самі стають батьками, а також про прийомні й опікунські сім’ї, клаптикові (зведені) сім’ї. Аналізує влив відповідальності у таких "особливих сімейних сузір’ях" на внутрішній світ батька й матері.  Окрім теорії, авторка наводить реальні приклади роботи з батьками та дітьми зі своєї клінічної практики. "Є велика кількість посібників для батьків, у яких намагаються дати їм поради, як виховувати своїх дітей, - нагадує авторка. Направленість цих рекомендацій базується або на типологічно авторитарному ставленні, що має на меті примус батьків і слухняність дитини, або на демократичному, кооперативному вихованні, або -- як третій полюс -- на антиавторитарному вихованні, в якому бажання дитини мають виконувати з метою сприяння її розвитку і творчості. Здебільшого відсутність чітких меж і послідовності призводить до стану невпевненості у собі дитини. У кожному випадку на перший план виходить зовнішня реальність. Поради стосуються того, що батьки мають робити, щоб домогтися від дитини певної поведінки". Натомість що саме пропонує авторка навзамін загальноприйнятим стереотипам у вихованні – дізнатися можна з цієї помічної та актуальної книжки.