Ажіотаж (явно надмірний і трохи істеричний), який виникнув навколо інтерв'ю Сергія Тігіпко українській версії "Форбс", продемонстрував певні деформації у наших суспільно-політичних дискусіях. І одна з таких деформацій – зацикленість на фобіях і персонажах з минулого.

Так, той же Сергій Тігіпко залишається помітною і впливовою фігурою в українському бізнесі. Але сплеск емоцій навколо нього відбувся скоріше з точки зору якихось конспірологічно-політичних очікувань. В схожому конфліктному бізнес-політичному контексті сприймають і багатьох інших великих українських бізнесменів, які проходять у нас під спільною рубрикою "олігархи". Ідеться про Петра Порошенка, Ріната Ахметова, Віктора Пінчука, і деяких інших.

На мій погляд, набагато більше уваги заслуговують представники нової хвилі українського бізнесу. Це нове покоління українського бізнесу. Йдеться не тільки і не стільки про вік, а про умови формування і розвитку бізнесу.

Умовно "старий" український бізнес формувався ще в буремні 1990-ті або на початку 2000-х років. Успіх тоді часто густо залежав від міцного адміністративно-політичного даху, від зв’язків з владою і впливу на політику. Саме тому серед представників "старого" українського бізнесу так багато людей, які поєднували бізнесову і політичну активність. Саме тому такий бізнес ще з початку 2000-х років стали називати олігархічним. Відзначу ще одну специфічну рису "старого" українського бізнесу – різноманітні особисті зв’язки з представниками великого російського бізнесу. Звісно, після початку війни з росією ці зв'язки або припинили або ретельно приховали, але цю "родову особливість" олігархічного бізнесу України не варто забувати в нинішніх умовах.

Під новою хвилею українського бізнесу я розумію тих підприємців і ті компанії, які успішно проявили себе після 2014 року, в нових соціально-політичних умовах, до того ще і достатньо кризових. Вони є більш прозорими і більш сучасними за менеджментом і бізнесовими практиками, розвиваються без опори на адміністративно-політичний ресурс (у всякому разі це не є визначальним чинником їх розвитку). Як мені здається, представники цієї нової хвилі українського бізнесу менше пов'язані з політикою, не прагнуть отримати власний політичний статус, не намагаються впливати на політичний процес для того, щоб отримати вагомі бізнес-преференції. Важливою особливістю нового українського бізнесу є те, що він орієнтований не лише на Україну, а й на глобальні ринки, або пов'язаний із європейським економічним середовищем.

Звісно я не стану стверджувати, що весь "старий" український бізнес є поганим, а весь "новий" – виключно позитивний. Я б не став так узагальнювати.

"Старий" український бізнес був і є суперечливим і неоднозначним, певною мірою деформованим перш за все за історичних умов свого формування. Але з усіма своїми вадами він сприяв відновленню і розвитку нової ринкової економіки незалежної України. Нову хвилю українського бізнесу я виділяю з акцентом саме на нові тенденції в його розвитку.

Для ілюстрації наведу декілька конкретних прикладів компаній, які можна віднести до нової хвилі українського бізнесу.

Найбільш відомим представником нової хвилі українського бізнесу для мене є "Нова пошта" (засновники – Вячеслав Климов, Володимир Поперешнюк, Інна Поперешнюк). Я б навіть назвав цю компанію фронтменом нового українського бізнесу. Абсолютна більшість українців майже напевно користувалась і користуються послугами "Нової пошти". Судячи з даних "Вікіпедії" ця компанія була створена ще в 2001 році, але потужно розгорнулася і стала одним з лідерів українського бізнесу якраз після 2014 року. Зараз це ціла група взаємопов’язаних компаній. Особливої поваги заслуговує те, як ця компанія проявила себе під час повномасштабної війни з російською навалою. Контраст нового і старого відчутно проявляє себе у порівнянні з державною компанією "Укрпошта". З "Новою поштою" пов’язана ще одна значуща тенденція нової хвилі українського бізнесу – намагання розширити свою діяльність за межі України. В даному випадку компанія пішла за споживачами її послуг, які змушені були переїхати за кордон після початку повномасштабної війни з росією.

Відзначу успішні українські стартапи, які стали "єдинорогами", тобто отримала ринкову оцінку вартості в розмірі понад $1 млрд., і успішно працюють на глобальних ринках. Так, компанія "Grammarly" (засновники – Максим Литвин, Олексій Шевченко, Дмитро Лідер) створила онлайн-сервіс перевірки англійської мови, який використовується у всьому світі. В 2021 році капіталізація цієї компанії оцінювалась більш ніж в $13 млрд.

Достатньо успішно на зовнішніх ринках працює охоронна компанія Ajax Systems (засновник – Олександр Конотопський), яка відома своїми послугами багатьом українцям. Ця компанія є виробником охоронних систем і"розумної безпеки", є найбільшим виробником охоронних систем в Європі, надає свої послуги більш ніж в 150 країнах.

Наведу цікавий приклад, коли новий бізнес заміщує "старий" майже в прямому сенсі. Мережа АЗС UPG (засновник і власник – Володимир Петренко), яка належить компанії "Укрпалетсистем"", отримала дозвіл на оренду більше 200 автозаправних станцій, які раніше належали до мереж ANP і "Авіас", що знаходились під контролем групи компаній "Приват". Паливний бізнес Коломойського фактично тримався на незаконному використанні державних ресурсів, чому врешті решт зазнав краху. ANP провалилося також через відсутність альтернативних джерел постачання пального, ніж вітчизняне. UPG побудувала джерела постачання із Європи, і з США, викупила морські і річкові термінали у Польщі, закупила найбільше в Україні цистерн, автовозів. Відновлення і модернізація роботи цих АЗС в умовах війни має великий економічний і соціальний ефект. Це і робочі місця в різних областях України для більш ніж 2000 людей, відновлення паливної інфраструктури в українській глибинці, і додаткові податкові надходження до держбюджету (близько 340 мільйонів грн податків і зборів до кінця року).

Список таких успішних прикладів нової хвилі українського бізнесу насправді є набагато більшим. На мій погляд, саме новий український бізнес буде визначати майбутнє української економіки.