Повномасштабна війна в Україні триває понад три з половиною роки. Коли та як вона завершиться? Сьогодні цього ніхто не знає.

Натомість вже зараз можна спробувати знайти відповідь на інше запитання: чи стала наша країна успішнішою, ніж до 24.02.2022?

Хтось скаже, що так. Тому що Україна вже четвертий рік протистоїть агресору з ядерною бомбою і не здається.

Україна творить історію на очах усього людства.

Україна доводить усьому світу, що справжня суб'єктність вимірюється не рівнем доходів.

Україна відроджує власну ідентичність і повертається до національного коріння.

Україна створює нові види озброєнь та освоює нові методи ведення війни.

Україна знову пише правила гри, за якими доведеться жити цілій планеті. 

А хтось заперечить, що ні про який успіх йтися не може.

Що російська агресія відкинула Україну далеко назад.

Що багато десятків тисяч українців загинули або були скалічені, а цілі міста перетворилися на руїни.

Що за три з половиною роки країна стала набагато біднішою та неблагополучнішою.

Що характерний для нас правовий нігілізм набув ще гротескніших форм.

Що з України вже виїхали мільйони громадян, і цей масовий виїзд триває. А ті, хто не може залишити країну легально, намагаються втекти з неї всіма правдами та неправдами. 

Чий погляд більш справедливий? Все залежить від того, що вважати "успішністю". Як відомо, є люди пасіонарного складу, а є приземлені та безідейні обивателі. Найчастіше ці групи населення мають дуже різне розуміння успіху. І це стосується не лише нашої держави та наших співвітчизників.

За 34 роки незалежності Україна пройшла шлях від нікому не відомого пострадянського уламка до країни, яка дає відсіч ядерному супротивнику і не сходить із перших сторінок світових ЗМІ.

Але на нашій планеті існує країна, яка протягом тих же 34 років здобула перемогу над двома ядерними наддержавами. Двічі виганяла могутніх інтервентів зі своєї території. Причому для одного із загарбників ця поразка стала фатальною, і його осоромлена імперія невдовзі впала.

Так, йдеться про Афганістан, звідки 1989 року були змушені піти радянські війська, а 2021 року – американські. Афганістан, про який ще пів століття тому мало хто чув, завоював світову славу. Довів власну суб'єктність. Став творцем глобальної історії.

[BANNER5]

Водночас Афганістан – одна з найбідніших і найневлаштованіших держав земної кулі. За ВВП на душу населення він посідає 191 місце у світі. За очікуваною тривалістю життя – останнє місце. А кількість афганських біженців за кордоном перевищує десять мільйонів.

То чи є нинішній Афганістан успішною країною?

З погляду тамтешніх пасіонарів, активістів руху "Талібан", – безперечно. Вони пишаються перемогами своїх батьків та власними військовими перемогами. Пишаються тим, що відстояли свої цінності зі зброєю в руках. Пишаються тим, що їхня країна повертається до духовних витоків, звільняючись від чужоземного впливу. Але подібне уявлення про успіх не поділяють мільйони афганських обивателів, які вважають за краще бути біженцями на чужині.

Зрозуміло, що Афганістан – це крайній випадок. Не скрізь обивателям живеться так важко, і не скрізь пасіонарії настільки фанатичні та ортодоксальні. Проте розрив між пасіонарним і обивательським світоглядом є повсюдно. І в суворий час він проявляється особливо чітко.

Пасіонарій цінує спільну боротьбу.

Обиватель цінує власний комфорт.

Пасіонарію дорогі ідеали, які не виміряєш у доларах чи євро.

Обиватель цінує власне матеріальне благополуччя.

[BANNER1]

Пасіонарій хоче бути творцем історії.

Обиватель бажає, щоб ніхто не змушував його творити історію. 

Для пасіонарія важливо встановлювати свої правила та нести в маси власний ідейний порядок денний. 

А для обивателя важливо, щоби йому не заважали жити так, як він хоче. Жити тихо та спокійно. 

У будь-яку епоху цей антагонізм породжував різні критерії успіху. Перенесемося в 1980 рік, коли Україна ще входила до складу СРСР, а визвольна боротьба Афганістану проти радянських окупантів лише розпочиналася. Хто міг претендувати на звання найуспішнішої держави планети на той момент? 

Якщо розглядати успішність в обивательському розумінні, то кандидатів виявиться чимало. Тут і процвітаюча Швейцарія, і затишний Люксембург, і затишні скандинавські країни та інші зразки матеріального достатку.

Але якщо оцінювати успішність за мірками пасіонаріїв, то у нас з'явиться безумовний фаворит. І це не Ізраїль, який саме тоді поступився тиску США, пішов на мирову з Єгиптом і погодився вивести свої війська та єврейських поселенців із Синайського півострова. Ні, це Соціалістична Республіка В'єтнам.

Хроніка в'єтнамських досягнень у сімдесяті роки не може не вражати.

1973: Ханой досягає перемоги в багаторічному протистоянні з Вашингтоном, і американські війська залишають Індокитай.

1975: північно-в'єтнамська армія займає весь Південний В'єтнам.

1976: Північ та Південь стають єдиною державою.

1978: в'єтнамці відбивають атаку "червоних кхмерів", входять до Камбоджі, припиняють геноцид у сусідній країні та встановлюють контроль над нею.

1979: під час швидкоплинної китайсько-в'єтнамської війни Ханой відбиває вторгнення КНР і завдає супротивникові серйозних втрат.

Таким чином, менш ніж за десять років соціалістичний В'єтнам не лише збільшив власну територію вдвічі, а й упорався з двома ядерними державами. Воістину безпрецедентний історичний успіх!

[BANNER2]

Однак у той самий період – на рубежі 1970-х та 1980-х – досягла піку гуманітарна та міграційна криза у В'єтнамі. У світовий політичний лексикон увійшло словосполучення "Vietnamese boat people". Переможну державу залишали сотні тисяч людей. Найчастіше вони бігли з В'єтнаму на малих суденцях, ризикуючи потонути або стати жертвами піратів.

Як правило, це були скромні обивателі, яким хотілося не творити історію, а просто жити. Їх не надихав ні гордий національний девіз "Ðộc lập, tự do, hạnh phúc" ("Незалежність, свобода, щастя"), ні пафосний державний гімн "Tiến Quân Ca" ("Марш армії, що наступає). І вони були готові на все, щоб вибратися з країни, яка з погляду ханойських пасіонарів досягла неймовірних успіхів.

1979 року в Женеві довелося скликати спеціальну міжнародну конференцію, присвячену масовому виїзду з В'єтнаму. В'єтнамці переповнили табори біженців у Гонконгу, Індонезії, Малайзії, Таїланді. Ті, кому пощастило найбільше, зуміли перебратися до США, Канади, Австралії, Франції, Великобританії. Іншим поталанило менше: за даними ООН, до середини 1980-х понад 200 тисяч людей загинули в морі, намагаючись залишити свою Батьківщину. І для багатьох закордонних спостерігачів це стало яскравішим маркером в'єтнамської неуспішності, ніж усі військово-політичні успіхи Ханоя.

Чого гріха таїти – серед українських пасіонарів поширене зневажливе і часом навіть вороже ставлення до безідейних обивателів. "73%", "малороси", "бидло", "партія ухилянтів", "какаяразница", "думають тільки про власну шкуру", "якщо втекли за кордон, то нехай і не повертаються", – це далеко не повний список популярних вітчизняних інвектив.

А втім, навіть у розпал жорстокої війни наша країна не може повністю відмовитися від обивательських критеріїв успішності. Навіть в екстремальних умовах про комфорт обивателя намагаються все ж таки не забувати: тому що так заведено в сучасному цивілізованому світі. І якщо післявоєнна Україна залишиться демократичною державою, то обивательське уявлення про успіх неминуче вийде на перший план.

Можливо, комусь із пасіонарних українців хотілося б йти до історичних перемог, зовсім не зважаючи на обивательську масу та її настрої. Але для цього вітчизняні пасіонарії мають отримати владу, яку можна порівняти з владою "Талібану" або в'єтнамської компартії.

Михайло Дубинянський