У 18 років буковинець Василь Давидян став кулеметником, а у 20 років – потрапив у російський полон. Йому погрожували зрізати татуювання з шиї й покласти у пакет до інших шматків шкіри. Намагалися «вкласти» на шпагат і розірвали сухожилля. Шокером перебили язик так, що не міг розмовляти, їсти та дихати ротом. Побили до переламаних ребер та амнезії. Як інформує «Главком», свою історію боєць розповів «Суспільному».

Як потрапив у полон

До війська Василь Давидян долучився у 2020 році – контракт зі 128-ю бригадою підписав одразу після завершення навчання у ліцеї. Каже, брав приклад з брата. У війську Василь був кулеметником та пройшов шлях від солдата до молодшого сержанта.

У перші години повномасштабного вторгнення підрозділ, у якому воював Василь, отримав наказ передислокуватися у Мелітополь. Каже, там події розгортались не на користь українських бійців – за добу відступали тричі, а росіяни штурмували авіацією та танками.

Василь та ще декілька військових потрапили до рук російської армії. Це було 26 лютого 2022 року. Один із російських військових двічі вистрілив у побратима Давидяна.

«Він йшов десь у пʼяти-шести метрах попереду мене, і їхала танкова колона. Один із цих дурнів вистрелив у його ліве стегно. Він упав, я старався підняти й тягнути його, але вони не хотіли брати поранених, з ними возитися. Його перемістили у посадку і розстріляли», – каже Давидян.

Василю російський військовий показав пакет, де були зрізані частини шкіри з татуюваннями українських бійців, а відтак пригрозив «поповнити колекцію» його єдиним татуюванням на шиї, де був намальований фенікс. Коли Василь почав лаятись, його вдарили та збиралися за це відрізати руку.

Завадив цьому російський офіцер. На думку Василя, це повʼязано з тим, що його прізвище має вірменське походження, як і прізвище одного з військових, до рук якого він потрапив. Натомість Василю роздробили суглоб.

Водночас вже у СІЗО татуювання фенікса намагались випалити електрошокером – через це воно втратило яскравість.

У полоні вивчив російську – тепер намагається забути

За понад три роки Василя утримували у колоніях на Донеччині, зокрема – Оленівці. Етапували у Ростов-на-Дону, Таганрог, Можайськ.

Під час допитів працівники ФСБ змушували робити по тисячу присідань та відтискань, а щоб дізнатися більше інформації – прикладали зброю до вуха й стріляли в стіну. Хотіли залякати.

Такі допити супроводжувались побиттям руками, ногами, металевими трубами, штахетами та дерев’яними молотками. До Давидяна ставились жорстокіше, ніж до інших полонених, бо він із заходу України та не знав російської мови – вивчив її у полоні, а тепер намагається забути.

Водночас майже забув українську мову. Каже, одне слово міг згадувати майже тиждень. Також через черепно-мозкову травму у Василя діагностували амнезію. Він втратив більшість спогадів й не міг згадати своє ім'я.

«Це було у 2022 році, літо. Мене щось запитують, а я стою, просто дивлюсь у підлогу».

Один спогад Василь міг відтворювати два місяці, а після повернення додому у цьому йому допомагають рідні – розповідають історії з дитинства, навчання, з місць, де відпочивали разом. Думки про родину допомагали пережити полон. Писав рідним листи, але жоден вони не отримали.

Заново вчився говорити

В один момент Василь втратив здатність розмовляти, дихати ротом та їсти. Це сталось після того, як йому електрошокером перебили язик. Опісля чоловіку довелося заново вчився говорити. Коли росіяни бачили, що полонений самостійно «розробляє» язик, то казали:

«Що, язик пропав? Може тобі його відрізати? Ти так погано розмовляєш».

Василь розповідає, що іноді росіяни били полонених у пах, аби від травм вони ставали бездітними. Найчастіше таке робили із молодими. Після повернення з полону Василя оглянули лікарі – виявили дві кісти та рідину, але він зможе мати дітей.

У полоні Василь схуд з 96 кілограмів до 47. Коли просив про медичну допомогу, його лаяли та казали, що лікуватися буде вже в Україні.

«Було двоє, у кого були проблеми з серцем. Вони просили медичну допомогу. Їм казали, що лікар буде завтра й огляне. На ранок людину виносять».

У камері без дозволу не можна було поворухнутись

Годували полонених зіпсованою кашею, яку готували на цілий тиждень, заливши крупу холодною або теплою водою. Порцію треба було зʼїсти за 20 секунд. Якщо не встиг, то їжу забирали. Зазвичай, годували тричі на день, втім, іноді їжу могли не давати й по чотири дні.

З водою ситуація була кращою – її можна було брати з-під крана скільки потрібно. Василь розповідає, один з полонених випивав до 36 чашок води на день, аби втамувати голод. Водночас сам за понад три роки випив до 20 літрів води – так намагався зберегти своє здоровʼя, бо вода була брудною.

У камері без дозволу не можна було поворухнутись. Весь час треба було стояти.

«От просто натискаєш пальцем на ногу, а там рідина зібралась. Залишались вмʼятини. Я займався фізичною підготовкою, альпінізмом — мені це дуже допомогло простояти ці три роки».

До поранених у полоні краще не ставилися. Деяких намагалися «всадити» на шпагат – над одним полоненим могли стояти троє росіян. Так в один з днів Василю розірвали сухожилля.

«З поверненням, ви – в Україні»

Василя обміняли 6 травня цього року. Про обмін він здогадався, коли поведінка росіян змінилась. Полонених вивели з камери, оглянули, але не побили, а потім завели до камери знову. На наступному огляді перевіряли під ультрафіолетовим світлом – так краще видно синці, гематоми та рани.

Наступного дня повезли до аеропорту у Москві, де охороняли. В один момент Василь почув від росіян, що, ймовірно, обмін зірветься. Тоді найбільше не хотів переживати полон знову.

Літаком Василя з іншими полоненими перевезли в аеропорт у Білорусі, а звідти – автобусом до кордону у Чернігівській області.

«Дивимось – наші автобуси їдуть. І я такий: «Так!». Наша СБУ заходить і хлопці кажуть: «З поверненням, ви – в Україні».

Давидян пригадує, як з іншого боку йшли російські військовополонені, які мали добрий вигляд: були нормально одягнені, не худі, мали телефон та цигарки. Натомість українські полонені були виснажені, побиті та поголені «під нуль».

Плакав, коли їв після обміну

Уперше, коли Василь їв після полону, то плакав. Три роки він не відчував смаку їжі, бо там не було спецій, а в Україні нагодували стравами, які солили: дали курячий бульйон, мʼясо, солодкий чай та булочки. А на першу зустріч із родиною для Василя приготували його улюблений шашлик.

Тепер основною підтримкою для Давидяна є він сам. Він мріє стати ювеліром, щоб створювати прикраси. Для цього планує вступити у Львівську академію мистецтв. Перший виріб подарує мамі. Це буде перстень у вигляді гілок дерев з діамантами.

Аби закрити шрами після полону, планує зробити татуювання по всьому тілу – частина татуювань вже є.

Нагадаємо, у російській вʼязниці, де перебував український журналіст Дмитро Хилюк, тюремники змушували полонених співати гімн Росії та «Смуглянку». Вони дуже дивувалися, що українці не знають їхніх «геніальних» творів, тому на клаптиках паперу роздруковували їм слова.

Також в інтервʼю «Главкому» Дмитро Хилюк розповів, що відсутність інформації у полоні гнітила навіть більше, ніж голод.