22 серпня цього року в Шарлотті на лінії LYNX Blue Line було вбито 23-річну українську біженку Ірину Заруцьку. Після робочої зміни до піцерії вона їхала додому, коли на неї напав чоловік із ножем. Три удари та життя молодої дівчини, яка втекла від війни в Україні, закінчилося смертю в американському приміському поїзді.

Історія Ірини Заруцької сколихнула не лише Північну Кароліну, а й усю країну. У ній переплелися, на мій погляд, кілька площин: трагедія жертви, вина злочинця та системні збої, які в США вважають за краще не бачити.

Важливо визнати, що Ірина Заруцька загинула не тільки від рук рецидивіста, але її підвела і наша система, яка роками заплющує очі на людей з тяжкими психічними розладами (поки вони не перетинаються з кримінальними справами). А потім її знову ж таки підвела та сама система, не забезпечивши термінового професійного медичного реагування.

Близькі обвинуваченого 34-річного Декарлоса Брауна-молодшого вже повідомляли про його діагноз «шизофренія». Судові документи та публікації фіксували його дивну та небезпечну поведінку, були у нього арешти, проблеми із законом тощо. Тут бачимо знайому картину: тривожні симптоми, короткі шпиталізації, відсутність стійкої терапії, у фіналі – трагедія.

І це не окремий випадок. Протягом півстоліття США послідовно скорочували кількість психіатричних ліжок, не створюючи замість достатнього рівня доступної та гуманної допомоги. У результаті ми маємо хронічний дефіцит місць у лікарнях; черги людей, які очікують на лікування місяцями; сім'ї, які часто чують лише фразу: «Приходьте, коли йому (їй) стане гірше»...

Я особисто відчуваю історію Ірини Заруцької особливо гостро. У 70-ті роки минулого століття мої батьки, бабуся та я – тоді ще дитина – тікали з радянської України, рятуючись від диктатури та дискримінації. Ми приїхали до США за свободою та безпекою. Ірина теж шукала тут шансу. Але країна не захистила її.

Відповідальність лежить як на злочинці. Вона лежить і на нашій державі, яка припустила, що людина з важкими симптомами залишилася без лікування і виявилася поряд із беззахисною дівчиною у вагоні поїзда.

Ми дуже любимо спрощувати трагедії до гасел. Для одних цей випадок буде доказом розгулу злочинності. Для інших стане символом розвалу соціальних служб. Для третіх буде ще щось. Але реалії набагато складніші. Так, у нашій країні знижується рівень насильницьких злочинів (вбивства 2024 року впали на 15%), але паралельно руйнується система психіатричної допомоги, що веде до вкрай небезпечних наслідків. Ірина Заруцька не загинула через зростання злочинності. Вона загинула через те, що ми десятиліттями економили на охороні здоров'я та ігнорували людей із тяжкими психічними діагнозами.

Вважаю, що США мають перестати сплутувати гучні промови зі справжнім держуправлінням. Не гасла і не покарання, а конкретні заходи зможуть захистити від таких наступних Ірин. Йдеться про швидкий доступ до клінік та довгострокових програм; мобільних кризових служб, які реально приїжджають на виклики; підтримка сімей, які шукають допомоги; достатню кількість ліжок та фахівців; чітких термінах переведення ув'язнених із психічними діагнозами з в'язниць до лікарень.

Системи громадського транспорту повинні не перетворюватися на «фортеці», а ставати безпечними та з прозорими просторами: охороною, працюючими камерами, навченими співробітниками та простою логікою «видимої відповідальності».

Ірина Заруцька приїхала до США, хотіла жити, вчитися, допомагати людям, піклуватися про тварин тощо. Писала в телефоні, що їде і скоро буде вдома… Її історія – нагадування про те, що США будуть оцінені не лише за тим, як вони карають, а й за тим, як запобігають таким трагедіям. Ми маємо виправляти помилки. Реальна сила великої держави вимірюється не суворими словами, а вмінням тримати обіцянки, захищати людей, лікувати і будувати таку систему, де трагедії не стануть звичайними чи неминучими.