У вересні 1712 року французький єзуїт Франсуа Ксав'є д'Антреколь, який вже п’ятнадцятий рік під іменем Інь Хунсюй "місіонерствував" в Китаї, написав на батьківщину листа. Завдяки якому здобув славу чи не найуспішнішого промислового шпигуна XVIII сторіччя. У своєму посланні, що й справді більше нагадувало шпигунський звіт, він детально розповів про технологію виготовлення порцеляни – чи не головного експортного товару тодішньої Піднебесної, який користувався просто шаленим попитом у Європі.Той самий листЗвісно, це було не перше китайське відкриття, яке поширилося світом – досить лише згадати папір та порох. І навіть не перша відверто викрадена з цієї країни технологія (так, у китайців їх теж крали). За легендою, яку переповів Прокопій Кесарійський, ще в 552 році двоє ченців – несторіан вивезли до Візантії в порожнині своїх посохів яйця шовкопряда та насіння тутового дерева. Це дозволило підданим імператора Юстиніана Великого налагодити невдовзі виробництво власного шовку.Цікаво, однак, що саме після втрати шовкової монополії в Китаї й почали виготовляти та постачати сусідам порцеляну – легку та вишукану кераміку, деякі зразки якої мали настільки тонкі стінки, що вони здавалися напівпрозорими. За доби династії Тан існувало вже кілька центрів її виробництва – однотонними виробами славилися Сінчжоу в провінції Шаньсі та хебейське Дінчжоу, а в хенанському Гунсяні та Тунчуані у Шенсі виготовляли трикольорові – санкай ("три кольори" китайською).З порцеляни виготовляли не лише посуд, а й декоративні статуетки – до того ж у такій кількості, що влада змушена була запроваджувати закони проти розкоші (коштували вони й справді чимало). Втім, це ніяк не обмежувало експорт, і значна частина продукції призначалася саме для іноземців – деякі майстри, скажімо, намагалися підлаштуватися під смаки покупців з Середньої Азії.Вплив "замовників" став ще помітнішим після монгольського завоювання Китаю і заснування загарбниками династії Юань. Саме в цей час з'явилися так звана тверда порцеляна (часто її взагалі називають "справжньою порцеляною") та знайомі в цілому світі чорно-біла та синьо-біла її різновиди. Остання, вочевидь, під перським впливом. Та й кобальт, необхідний для виготовлення синього барвника, постачали з Ірану. Головним центром порцелянового виробництва за доби Юань став Цзіньдечжень у Цзянсі.З вигнанням монголів та утвердженням суто місцевої династії Мін експорт набув ще більшого розмаху. Кораблі Чжен Хе навантажували посудом як кажуть "по вінця". І саме ним, судячи з усього, розплачувалася і за коштовні в ті часи індійські, ланкійські та інші прянощі.В європейців не було ані спецій, ані порцеляни. Але було бажання їх мати – настільки сильне, що вистачило на Великі географічні відкриття. Роман зі спеціями виявився, щоправда, нетривалим, ринок швидко наситили, кулінарні смаки змінилися… А от порцеляни хотілося ще більше.Китайці, між іншим, охоче йшли на зустріч, і вже з 1520 виготовляли її просто на замовлення європейців, іноді навіть індивідуальні. Все це дозволило мешканцям Заходу збирати цілі колекції далекосхідних виробів – у XVI сторіччі найбільшим вважали зібрання Філіппа II Іспанського, яке нараховувало понад три тисячі предметів. Від королів намагалися не відставати й аристократи, і скоробагатьки з простолюду.Щоправда, в середині XVII сторіччя виробництво зупинилося – під час маньчжурського вторгнення його традиційні центри були просто зруйновані. Певний час попит вдовольняли зі старих запасів (посуду за доби Мін і справді наробили "на виріст"), але тим ціннішою ставала сама порцеляна. Китайські вироби намагалися підробляти. І робити власні – "під китайські". Без знання технології, звісно, виходило не завжди.  Хоча деякі зразки, виготовлені італійськими та французькими майстрами й справді були чудовими. А голландські та португальські кахлі й досі зазвичай мають кольори саме мінської кераміки. За правління імператора Кансі печі в Цзиндечжені знову запрацювали – і європейці отримали нарешті шанс розвідати таємниці давніх майстрів. Звісно, це було не так вже й просто. Навіть офіційного дозволу відвідати по суті секретне виробництво було мало. Як добре Д'Антреколь не володів китайською, він просто не розумів сленгу гончарів. Стала в пригоді суто єзуїтська наполегливість і в’їдливість місіонера. Ну й, звісно, ретельне вивчення текстів – усіх, які він зміг віднайти у Китаї.Складаючи свій звіт, д'Антреколь мав всі підстави вважати себе кимось на кшталт Прометея, що несе європейцям схований від них століттями вогонь. Врешті-решт, він і справді не знав, та й не міг передбачити, що за три роки до того, як він сів за написання листа, порцеляну винайшли й на Заході. До того ж цілком самостійно.Зробив це німець Йоганн Беттгер. Який насправді аже ніяк не збирався цього робити. Бо в той час Д'Антреколь вишукував керамічні рецепти в китайських трактатах, Беттгер штудіював алхімічні трактати, сподіваючись знайти рецепти виготовлення золота з менш цінних металів.Одного разу він, на своє нещастя, похвалився публічно, що "дещо" в нього вийшло – і ледь не потрапив до в’язниці як фальшивомонетник. А потім його взагалі викрали. Люди саксонського курфюрста Августа Сильного. Пообіцявши все необхідне для роботи, від бранця вимагали лише одного – золота. І якнайшвидше.Йоганн Беттгер демонструє Августу Сильному зразки порцеляниЩоправда, за три роки Беттгер так нічого й не домігся. І тоді "колега за нещастям" - придворний вчений Еренфрід Чірнгауз запропонував алхіміку-невдасі долучитися до його експериментів  — із виготовлення порцеляни. Бо її курфюрст любив чи не більше за золото. Його навіть називали "порцеляновим королем" (титул короля він мав, бо був ще й володарем Речі Посполитої).Вже згодом Август Сильний якось виміняв в монарха сусідньої Пруссії півтори сотні ваз з Піднебесної… на шість сотень саксонських вояків. А до кінця життя колекція курфюрста нараховувала вже понад 35 тисяч предметів. І не лише китайських. Більшу частину зібрання складали свої, саксонські. З порцеляни, винайденої таки Беттгером (Чірнгауз, який зробив усю чорнову роботу, зрештою опинився в його тіні). До кінця життя колишній алхімік керував порцеляновим виробництвом у Майсені. На свободу його так і не випустили. Д'Антреколь з Китаю теж, між іншим, не повернувся. Проте його листи допомогли таки налагодити виробництво у Франції. Та надихнули на винахід власного рецепта "кістяної порцеляни" англійця Джозайю Веджвуда. А можливо й організаторів перших британських фабрик – адже поділ праці на них надто вже нагадував той, який, за повідомленнями Д'Антреколя, існував у Цзиндечжені.Спеціально для ЕспресоПро автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямуванняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.