Є публічна частина переговірного процесу – і є частина непублічна. Українська делегація працювала зараз у США, зокрема керівник президентського офісу Єрмак, секретар РНБО Умєров. Є офіційний діалог, зустрічалися з Віткоффом. Та головне – якою зараз є позиція американського президента і в якому векторі рухатиметься переговірний процес, тому що Кремль постійно повертається до своїх старих ультиматумів.Я згоден із цим, якщо говорити з позиції Росії. Думаю, нам слід повернутися назад і почати з того, що сталося на Алясці, адже, на мою думку, це було справжнім провалом дипломатії. Президент, як на мене, мав рацію. Президент Трамп мав рацію, коли спробував напряму поговорити з Путіним.У дипломатії іноді доводиться мати справу з автократами та диктаторами. Я сам робив це, коли працював в уряді. Однак ставитися до них як до друзів не слід, так само як і відкладати власні цінності осторонь. І, на мою думку, вся ця показна помпезність, включно з червоною доріжкою для Путіна, була абсолютно зайвою.По-друге, якщо вже йти на такі кроки, то потрібно отримати щось взамін. Це елементарна основа дипломатії. Це справжнє мистецтво укладати угоди, як сказав би президент Трамп. А те, що вийшло після переговорів на Алясці, на мою думку, поставило США і увесь вільний світ у слабшу позицію, ніж ту, яку ми мали до Аляски.По дорозі на Аляску президент Трамп заявив, що збирається добитися від Путіна угоди про припинення вогню, але йому це не вдалося. Він також сказав, що хоче організувати другу зустріч – це його слова, не мої – між президентом Зеленським, президентом Трампом і Путіним, і цієї мети він також не досяг. Ще більше занепокоєння викликало те, що у своїх виступах і сам президент, і його спеціальний посланник пан Віткофф повторювали деякі тези Путіна. На мою думку, це стало серйозним кроком назад для мирного врегулювання і відступом від національних інтересів Америки.Ось чому зустріч у Вашингтоні була такою важливою. Президент Зеленський приїхав одразу після саміту на Алясці, і я вважаю це надзвичайно мудрим рішенням. Те, що він приїхав разом з іншими європейськими союзниками, також було дуже вдалим кроком.Під час цієї зустрічі у Вашингтоні вони почали відходити від деяких тез, озвучених на Алясці, що було абсолютно необхідно. Водночас ще важливіше те, що вони почали обговорювати гарантії безпеки, які, на мою думку, є беззаперечно необхідною умовою для припинення війни в Україні.Переговори мають відбуватися між вашою країною, Україною, та вільним світом – Європою і Сполученими Штатами. Обговорення гарантій безпеки не може вестися за участі Володимира Путіна. Те, що ці питання піднімалися на Алясці з ним, я вважаю великою помилкою.Сподіваюся, що в майбутньому ці два блоки переговорів залишатимуться на окремих треках і не будуть пов’язані між собою. Це підводить нас до нинішньої дипломатії. Дуже позитивним сигналом є те, що пан Єрмак зустрічається з паном Віткоффом. Раніше пан Віткофф взагалі не мав контактів з українськими посадовцями, і це, на мою думку, було помилкою. Людина, яка літає до Москви, повинна літати і до Києва. А якщо для зустрічі з ним доведеться приїхати до Нью-Йорка – це теж прийнятно.Гадаю, що це дуже важливий розвиток подій у переговорах, тому що українська делегація, український уряд тепер має прямий контакт з паном Віткоффом. Є різночитання в тлумаченні, що ми вважаємо клубом гарантів і власне гарантіями для України. Путін бачить це по-своєму – він хотів би використати гарантії для контролю, він постійно говорить про «першопричини війни», адже його бажання – контролювати Європу в силовий спосіб, і це вже питання не до України, а до НАТО. Ми ж розуміємо гарантії як готовність членів країн НАТО прийти нам на допомогу, зокрема й у військовий спосіб. Тобто щоб були сухопутні війська, авіаційні підрозділи, які б стежили і, в разі порушення РФ умов договорів, готові б були застосувати силу. Як бути з різночитаннями, інтерпретаціями, різними підходами стосовно гарантій?По-перше, що стосується Путіна. Коли я слухаю його слова і те, як він говорить про свої ключові вимоги, які він уперто повторює, я не бачу жодних ознак, що його позиція хоч якось змінилася з лютого 2022 року. Це змушує мене сумніватися в його щирому прагненні до переговорів.Я переконаний, що привернути його увагу можна не розстеляючи перед ним червоні доріжки, а посилюючи Україну озброєнням. Передусім оборонними системами, щоб захистити ваших громадян від терористичних атак, які Москва здійснює щоночі. А також далекобійною зброєю, ракетами великої дальності, які дали б вам більше можливостей завдавати ударів по військових об’єктах у глибині Росії.Ми можемо це зробити. У нас є всі необхідні можливості, і це справді привернуло б його увагу.По-друге, слід запровадити нові санкції, які обмежать доступ Росії до грошей і технологій для ведення цієї жахливої, варварської війни проти вашого народу. Президент Трамп, повернувшись до влади в січні, не запровадив жодної нової санкції проти Росії. Жодної. Він навіть погрожував санкціями Індії, але й цього не зробив. Це була помилка.Дипломатія завжди повинна мати два шляхи – залучення і примусу. Якщо немає загрози серйозних наслідків, у Путіна просто немає стимулу до співпраці. Тому, щоб створити реальні умови для переговорів, ми повинні і надалі озброювати українських воїнів та водночас посилювати санкційний тиск, аби змусити його сісти за стіл переговорів.Стосовно ендшпілю та гарантій безпеки я переконаний: найкраща й найнадійніша гарантія для України – це членство в НАТО. Чому це питання досі не обговорюється відверто і по-справжньому, для мене загадка.Росія ніколи не нападала на країну-члена НАТО. Радянський Союз також ніколи не наважувався атакувати державу-члена НАТО. І це – найпереконливіший доказ того, якими є справжні гарантії безпеки. На жаль, президент Трамп зараз не підтримує вступ України до НАТО, тож нам доводиться говорити про альтернативні варіанти.У цьому контексті я хотів би виділити дві речі.По-перше, це потребує активної військової участі коаліції охочих. Найкращим варіантом була б присутність європейських солдатів в Україні та розміщення американської військової техніки, особливо літаків і винищувачів, ближче до українських кордонів — у таких країнах, як Румунія та Польща. Це значно підвищило б ймовірність того, що напад на Україну автоматично означатиме напад і на країни коаліції, а отже, на членів Альянсу.По-друге, життєво необхідно, щоб президент Трамп та європейські союзники рішуче відкинули вимоги Путіна щодо участі Росії в міжнародній коаліції з гарантування безпеки. Ідея про те, що агресор має стати частиною такого механізму, є абсолютно неприйнятною та абсурдною.Ваша країна вже має гіркий досвід участі Росії у гарантіях безпеки – достатньо згадати Будапештський меморандум 1994 року. Після того, що сталося згодом, Росія остаточно втратила довіру і не може бути учасником жодних переговорів про безпеку. Сама ідея говорити з Путіним про гарантії була серйозною помилкою.Дозвольте нагадати: коли у 1949 році створювалося НАТО, президент Трумен не телефонував Сталіну, щоб просити його згоди. І коли у 1955 році Західна Німеччина приєднувалася до НАТО, президент Ейзенхауер не питав дозволу в Хрущова. Ми ніколи цього не робили.Президент Клінтон так само не телефонував Єльцину, коли НАТО розширювалося у 1990-х. І президент Буш, як і жоден інший лідер Альянсу, не запитував у Путіна дозволу на вступ країн Балтії у 2000-х роках. Давати Путіну право вето на питання безпекових гарантій – украй небезпечно та неприйнятно.Переговори щодо кордонів мають відбуватися безпосередньо між президентом Зеленським і Путіним, а остаточне слово повинно належати українському народові щодо будь-яких домовленостей, які підпише президент Зеленський. Це одна площина переговорів. Друга, окрема – між Україною, Європою та Сполученими Штатами. На превеликий жаль, президент Трамп не дорівнює президент Кеннеді. Позиція президента Кеннеді під час Карибської кризи була значно жорсткішою та зрозумілішою, і Хрущов був змушений її врахувати. Однак, з іншого боку, Путін також не Хрущов. Ви знаєте особисто Путіна і добре розумієте, що відбувається навколо нього в Кремлі. Зрозуміло, що він не блефував, коли погрожував повномасштабною війною. На жаль, дуже багато діячів не вірили в це.Отже, Путін готовий утримувати ставки, параметри свого ультиматуму до євроатлантичної спільноти про кордони, які мають повернутися до позицій 1997 року. Ідеться про демілітаризацію Центральної Європи. Водночас Путін агресивно реагує на персоналії, зокрема на президента України Зеленського. І, як усі диктатори - як Людовік, Сталін, – Путін вважає, що держава - це він. Чи готовий він буде в непублічний спосіб поступатися своїми вимогами чи, навпаки, навмисно дає вказівки Лаврову, щоб він повторював про Стамбульський меморандум-ультиматум 2022 року?Я не маю точної відповіді на це запитання. Мені вже доводилося вести переговори з Путіним, і можу сказати, що він жорсткий опонент, який діє через ультиматуми.Поки що я не бачу від нього жодних ознак гнучкості, тому не вірю, що він серйозно ставиться до переговорів. Саме тому відповідь вільного світу, Європи та США має бути іншою: потрібно створити на полі бою патову ситуацію, яка змусить його сісти за стіл переговорів.Просто закликати його до діалогу, коли він переконаний, що час на його боці і що він здобуває перевагу на фронті, – марна стратегія. Єдиний шлях змусити його говорити – це довести війну до безвиході для нього на полі бою.По-друге, щодо ультиматумів. Захід має зробити непростий, але очевидний висновок: умиротворення Путіна не працює. Якщо його заспокоювати, стелити перед ним червону доріжку чи погоджуватися на його вимоги, він лише проситиме більше. Саме це ми бачили зовсім недавно. Коли президент Трамп робив йому поступки замість того, щоб твердо сказати: «Досить», Путін лише підвищував ставки. Він навіть висунув абсурдну вимогу – відкотити НАТО до меж 1990-х років. Це повний нонсенс.Він лише підняв планку вимог: зажадав, щоб ваші воїни залишили територію Донбасу, яку вони нині контролюють, і наполягав, щоб Захід припинив постачати Україні зброю. Така стратегія не спрацювала. Це означає, що і Захід, і президент Трамп повинні змінити свій підхід.Ви слушно відзначили: президента Трампа важко порівнювати з президентом Кеннеді. Однак очевидно одне – Трамп не любить виглядати слабким і не терпить, коли складається враження, що ним маніпулюють. І що довше Путін намагається чинити саме так, то більше напруги виникатиме і для самого Трампа, і для його адміністрації.Ще один важливий момент про Путіна: хибно вважати, що він завжди виконує свої ультиматуми. Так, у 2022 році, коли він погрожував повномасштабним вторгненням в Україну, він справді це зробив. Проте його погрози застосувати ядерну зброю ми значною мірою переоцінили. Ці заяви викликали надмірну обережність Заходу саме тоді, коли посилена військова допомога Україні могла б значно пришвидшити завершення війни – у той момент, коли Україна наступала, а Росія перебувала в обороні.Варто пам’ятати й інші випадки, коли його блеф виявляли, і він відступав. Один із найяскравіших епізодів стався у Сирії: Путін постійно порушував турецький повітряний простір. Президент Ердоган попередив його припинити ці дії, але порушення тривали. Тоді турецькі сили збили російський військовий літак. Багато хто очікував, що Путін відповість жорстко, можливо навіть нападом на Туреччину. Однак сталося протилежне – він відступив і не завдав удару у відповідь.Коли Пригожин здійснив спробу перевороту проти Путіна, він не знищив колони, що рухалися на Москву. Він відступив і почав переговори. Так, згодом він прибрав Пригожина, але в той момент уникнув ескалації.Історія також дає важливі приклади. У 1948 році Сталін погрожував захопити Берлін, і багато хто вважав, що велика війна неминуча. Ми тоді заявили, що цього не допустимо, і завдяки Берлінському повітряному мосту війни не сталося.У 1955 році знову лунали похмурі прогнози. Відомі американці, серед них Джордж Кеннан, попереджали: якщо Західна Німеччина вступить до НАТО, це призведе до війни із Радянським Союзом. Казали: «Не можна дражнити ведмедя». Але конфлікту не було.Досвід показує: коли ви демонструєте силу, московський ведмідь частіше відступає, ніж нападає. Це один із ключових уроків історії, який і європейським, і американським лідерам слід враховувати сьогодні. Путінські перемовники весь час повертаються до питання буферних зон. Є чітка позиція української сторони: під час високотехнологічної ракетно-дронової війни буферні зони сприймаються несерйозно. Можливо, Путін просто використовує це питання, щоб посунути наших військових із наших уфортифікованих позицій і виселення мешканців з цих зон. Як це питання буде розглядатися?Так, це трагічно, але саме цього прагне Путін. Він хоче відродити Російську імперію: захопити території, анексувати їх і русифікувати. Його справжня мета – поширити це на всю Україну. У цьому не може бути жодних сумнівів.Я чув це від Путіна особисто. Я був з ним в одній кімнаті, коли він називав Україну «псевдокраїною» і «псевдонацією». Він заявляв, що українці – це лише росіяни з акцентом, а більшовики у 1917 році нібито штучно розділили «слов’янську націю». На його думку, Захід повторив цю «помилку», коли допустив розпад Радянського Союзу.Однак все це не відповідає дійсності. Проти радянської імперії виступали українці, естонці, грузини і навіть самі росіяни. Та Путін цього не визнає. Отже, як би трагічно це не було, Захід мусить зробити все можливе, щоб зберегти незалежність, суверенітет і демократію України.Ми робимо це не лише з почуття співчуття, а й виходячи з власних національних інтересів. У наших інтересах – щоб кордон із цією імперіалістичною диктатурою проходив по російсько-українській лінії, а не далі в глибині Європи. Сьогодні Україна має найдосвідченіші й найбоєздатніші збройні сили на всьому континенті. І я хочу, щоб ця сила була союзником Сполучених Штатів і союзником усіх країн НАТО. Разом це зробить нас значно сильнішими.По-друге, Путін насправді не боїться розширення НАТО. Він добре знає, що НАТО ніколи не нападало на Росію чи Радянський Союз і ніколи цього не зробить. Це історичний факт. Він це знає, але своєму народові розповідає протилежне, ніби йдеться про повторення Великої Вітчизняної війни. Та він усвідомлює, що це неправда.Того, чого Путін справді боїться, – це української демократії, української свободи та українських ринків. Він спирається на два аргументи. З одного боку, він твердить, що українці не є окремим народом, що вони лише росіяни з акцентом. Утім, якщо українці збудують справжню демократію, це зруйнує його головний аргумент удома – нібито слов’янській нації потрібна диктатура.Ми на Заході повинні чітко усвідомлювати: саме цього Путін лякається найбільше. І саме тому ми мусимо зробити все можливе, щоб допомогти Україні зберегти суверенітет і незалежність, а також розвинути ринкову економіку та демократію. Адже саме це становить для Путіна найбільшу загрозу.