Лише тисячну секунди треба, щоб очі розказали все — все, я більше не дивлюся на нього. Очі сказали незрівнянно більше, ніж невелика вада у його ході.Проходжу повз. Незручно показувати, що я ненароком прочитав те, що він приховує.Лише в спину кидаю контрольний погляд. Так, одна нога у нього металева.***Читайте також: Я — одна з грудок цієї солодкої земліКраїна виривається з моїх рук і падає спати, щосили кутається у  чудернацькі, ніяким чином не пов’язаними з реальністю примарами. Вулиці завалені сплячими тілами й склом очей. Соцмережі, канали та сайти; співаки й блогери, політики та письменники. Сплять, сплять, сплять.Армія сповнена героїв й утікачів. Покровськ обходять з півночі. Мій Красноармійськ, у котрий я назавжди приїхав у 2014-му весною, як у першу ніч у лікарняному підвалі спав з зарядженим на запобіжнику автоматом; з того часу, з Красноармійська, мій час розвернувся назад і я лише молодію. Армія сповнена героїзму і приниження.***В його очах — незавершений бій. Чому мені сумно, звідки це співчуття? Воно ж зовсім не про фізичні болі, що він переніс, цей чоловік з металічною ногою. Ті битви народили в нас всередині дітей. Котрих, на відміну від решти людства, по-справжньому шкода. Що далі буде з цими дітьми, навіщо вони прийшли цей світ, хто їх кинув сюди без пояснень?ДжерелоПро автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.