6 вересня виповнюється три роки з початку легендарного контрнаступу Збройних сил України на Харківщині.

Менш ніж за тиждень нашим захисникам вдалося звільнити шість тисяч квадратних кілометрів території України. Під ударами української зброї ворожий фронт посипався. У ході блискучої операції окупантів вигнали з Ізюму та Балаклії, Куп'янська та Вовчанська. А попереду на нас чекало просування Сил оборони на Херсонщині – і звільнення єдиного обласного центру, захопленого ворогом за час повномасштабного вторгнення. Тієї історичної осені країна пізнала справжній смак перемоги.

Як не сумно, але Україна у вересні 2022 року та Україна у вересні 2025 року – це фактично дві різні країни. Тоді – емоційне піднесення і загальне тріумфування. Сьогодні – втома та депресія. Тоді – консолідація та згуртованість. Сьогодні – внутрішній розбрат і пошуки винних. Тоді – готовність воювати до повного вигнання загарбників із української землі. Сьогодні – суперечки про важкі та болючі компроміси.

Але саме зараз, на тлі нинішніх розчарувань і негараздів, можна адекватно оцінити ту роль, яку відіграла в українській історії переможна осінь 2022 року.

Озираючись назад, ми розуміємо, що визволення Харківщини та деокупація Херсона стали найяскравішим досягненням ЗСУ під час великої війни. Найбільшим успіхом України, який так і не вдалось повторити.

Але восени 2022-го здавалося, що перемоги української армії на Слобожанщині та Херсонщині – це лише прелюдія до нових, ще більш вражаючих і грандіозних перемог. Планка вітчизняних очікувань злетіла до небес.

Озираючись назад, ми розуміємо, що три роки тому наш ворог був найбільш уразливий. Початкові плани кремлівського бліцкригу в Україні вже рухнули, а повноцінна адаптація РФ до війни на виснаження ще не почалася.

[BANNER5]

Але восени 2022-го здавалося, що незворотний процес пішов, і з кожним місяцем противник ставатиме дедалі слабшим. Про те, що Кремль може пристосуватись до тривалого військового протистояння, намагалися не думати.

Озираючись назад, ми розуміємо, що на той момент Збройні сили України зуміли скористатися унікальним вікном можливостей, яке незабаром зачинилося. Чи можна було встигнути більше – дискусійне питання.

Але восени 2022-го здавалося, що українське вікно можливостей лише почало відчинятися. Вважалося, що у найближчому майбутньому воно виявиться розкритим навстіж – і наша армія звільнить Маріуполь та Бердянськ, Донецьк та Луганськ, Сімферополь та Севастополь. На жаль, усі ми помилялися.

У такій ситуації завжди є спокуса придумати себе заднім числом. Постфактум перетворитися на мудрих військових експертів, доморощених Клаузевіців та Сунь-цзи. Вдати, що подальші перспективи російсько-українського протистояння були цілком очевидні ще три роки тому. І звалити всю провину за неправильну оцінку ситуації на Володимира Зеленського, на Валерія Залужного, на Кирила Буданова чи на когось ще.

Однак правда полягає в тому, що восени 2022 року п'янкий смак перемоги запаморочив голову абсолютно всім. Цілій країні. Цілому народу. Цілій нації: від пересічних користувачів соцмереж до військово-політичного керівництва, від таксистів і базарних торговок до авторитетних публічних інтелектуалів.

І цей масовий порив був абсолютно щирим. Не пропаганда змусила мільйони українців повірити у швидкий розгром Російської Федерації – а навпаки, поголовна віра у швидку перемогу над Кремлем визначала характер тодішньої пропаганди. За цих умов реалістичні військові прогнози практично не могли пролунати в українському публічному просторі. А надто не могли бути почуті.

Хтось скаже, що восени 2022 року Україна недооцінила свого ворога – і матиме рацію. Невдачі російської армії в Україні мали для РФ не лише деморалізуючий, а й стимулюючий ефект. Вони стали поштовхом для результативної роботи над помилками, і незабаром нам довелося в цьому переконатися.

Однак має рацію і той, хто скаже, що восени 2022 року Україна переоцінила своїх союзників. А точніше партнерів, які так і не стали повноцінними союзниками. Майже ніхто в Україні не сумнівався, що перемоги ЗСУ надихнуть колективний Захід і підштовхнуть його до активніших і рішучіших дій. Але на практиці українські військові успіхи розцінили як джерело серйозних ризиків.

Повна картина тодішніх подій відкрилася нам лише два роки по тому, коли вийшла книга відомого журналіста-розслідувача Боба Вудворда "Війна". Там докладно описувалися мотиви адміністрації США 2022-го: страх перед ядерною ескалацією в разі повного витіснення російських військ з України та свідоме рішення утримуватись від різких кроків.

[BANNER1]

Втім, вороги ворогами, партнери партнерами, а переможна осінь 2022-го – це насамперед історія про нас самих. Вона подарувала Україні віру у власну надзвичайну міць. Віру в те, що для української армії немає абсолютно нічого неможливого.

Проте, як виявилося, непохитна віра в себе може одночасно стати і благом, і злом.

Осінь 2022 дала мільйонам наших співгромадян сили для подальшої боротьби. Це стосувалося й українських бійців на передовій. І тилових обивателів у важкі дні блекаутів. І представників України на міжнародній арені.

Але водночас країна не зуміла по-справжньому ефективно розпорядитися цими силами, виробивши раціональну стратегію подальшого ведення війни. Ми надовго опинилися в полоні завищених очікувань, нереалістичних планів та "кордонів 1991 року".

До початку 2023-го Україна нагадувала гравця, який після великого виграшу повірив у власну фортуну та втратив здатність грати холоднокровно та обачливо. Наступні невдачі далеко не одразу змусили його змінити підхід до гри. Навпаки, він намагався ще більше ризикувати, старався підвищувати ставки, розпоряджався своїми обмеженими ресурсами нераціонально і часом навіть безрозсудно. На жаль, розвинути успіх 2022-го так і не вдалося.

Проте вітчизняні прорахунки та помилки аж ніяк не применшують усе те, чого досягла українська армія три роки тому. Навпаки, сьогодні у нас побільшало приводів цінувати тодішні досягнення ЗСУ.

2022 року і звільнення Харківщини, і деокупація Херсона бачилися лише прологом до чогось грандіознішого. Очікувалося, що незабаром осінні успіхи заступить повний розгром ворога та витіснення окупантів з усієї території України.

Проте тріумфального продовження не було, і тепер осінь 2022-го цінна і дорога сама собою. Саме з нею пов'язаний непідробний смак перемоги, який мільйони українців відчують знову ще нескоро. Смак перемоги, яка назавжди залишиться в нашій історії та в нашій пам'яті. Смак перемоги, яку в нас уже ніхто й ніколи не забере.

Михайло Дубинянський