У 2012 році накладом всього у 200 примірників вийшла книга мемуарів Сергія Безклубенка. У радянський час Сергій Данилович був міністром культури УРСР (1977-1983).

Книга цікава і відверта в багатьох сенсах. Безклубенко розповідає не лише про те, як офіційно функціонував тогочасний номенклатурний апарат, а й його закулісне життя. Там не лише спогади про часи СРСР, а й періоду становлення незалежної України. Одна глава називається «Нардепи «по вызову». Сергій Безклубенко згадує, як 1994 року він шукав роботу, до нього зателефонували і сконтактували з однією «впливовою людиною» на ім’я Сергій.

Далі за текстом: «З’ясувалося, він мене добре знає, оскільки працював на кіностудії імені Довженка. Без довгих «прелімінаріїв» запропонував очолити новостворений Науково-дослідний інститут проблем взаємовідносин церкви та держави».

Сам Безклубенко був атеїстом, в радянський час навіть видав дві атеїстичні книги – «Музы на ложе Прокруста» (1988) і «Сокрушение идолов» (1989). Але прийшов вислухати «релігійну» пропозицію.
Сергій («з циганським прізвищем» – як титрує його ексміністр) розповів, що він є референтом митрополита Володимира Сабодана. Інститут створюється при Київській митрополії УПЦ МП, вона його засновник і вона його фінансуватиме.

Далі «референт» сказав наступне: «Скажу напрямик. Мы хотим создать в Украине политическую партию православного направления и видим в вас возможного его организатора и неформального лидера... А пока вы займетесь руководством нашей пока небольшой группы депутатов в Верховной Раде».

У цей час до кабінету зайшов один із співробітників цього офісу. Безклубенко пише: «Я його відразу впізнав: за радянських часів він, тоді штатний працівник КДБ, був «приписаний» до колективу хору імені Григорія Верьовки».

У коридорі ексміністр зустрів ще одного колишнього «чекіста», який був «приписаний» до колективу танцювального ансамблю імені П.П.Вірського. Та й сам «референт», пише далі Сергій Безклубенко, як з’ясувалося під час бесіди, колись був «приписаний» до колективу кіностудії імені О.П.Довженка.

Безклубенка здивував такий церковно-політичний цинізм: «Виявляється, усіх цих «майорів Проніних» «перепрописала» Москва по церковному відомству. Нівроку «українська помісна церква»!» І відмовився від того, щоб очолювати інститут.

Ексміністр не називає прізвищ колишніх працівників чи «культурних» інформаторів КДБ, яких він зустрів в офісі. А лише натякає, хто це були. Проте їх можна з високою ймовірністю ідентифікувати. Референт митрополита Володимира Сабодана «з циганським прізвищем» – це явно бізнесмен з радикальними проросійськими поглядами Сергій Циганков. Він курував цей інститут і видавав газету «SOS» та журнал «Спасите наши души», в яких поширював московські наративи.

Завдяки фотокопії статутних документів РГО «Науково-дослідний інститут «Держава і релігія» (зареєстрований 23 червня 1995 року), розміщеній в мемуарах Безклубенка, не складно розпізнати ще одного із засновників громадського православного об’єднання УПЦ МП. Це – Жмур Олексій Йосипович.

Перший же пошуковий запит в мережі видає, що так звали батька співачки Насті Каменських. Випадковість? Можливо. Але в біографії Олексія Йосиповича є період його роботи концертним директором хору імені Георгія Верьовки.

ДЕСС тривалий час шукала ознаки афілійованості УПЦ МП з російською церквою. Насправді вони всі лежать майже на поверхні. Питання припинення діяльності псевдоцерковного політичного об’єднання, за яким тягнеться шлейф КДБ, можна було б вирішити швидше, якби відкрили агентурні архіви спецслужб 70-80-х років. Але, схоже, це не робиться з тієї причини, що тоді б виявилися «замазаними» багато «гарних людей».

Звісно, діти не відповідають за справи своїх батьків. Вони роблять свої дурниці. Як відомо, ювелірна компанія «Золотий вік» розірвала співпрацю з Настею Каменських після того, як та нещодавно на концерті у США заспівала російською, заявивши, що «мова не важлива», а важлива лише «любов».