Вбивство Андрія Парубія відбулося просто у центрі Львова, в його частині, буквально переповненій символами попередніх розправ. Вулиця Бандери, вулиця Коновальця, вулиця Сергія Єфремова, вулиця Алли Горської. Перелік можна продовжувати, але й цих чотирьох імен достатньо. Це імена дуже різних людей, яких об’єднує головне – відчуття власної української ідентичності й готовність боротися за неї. І результат у всіх випадках був один і той самий – смерть.

Саме тому я завжди підкреслюю: російсько-українська війна – це насамперед війна за ідентичність. Багато наших співвітчизників цього вперто не усвідомлюють, вважаючи, що Росія бореться за територію, проти свободи й демократії або що це просто манія Путіна. Але насправді Росія завжди воювала за одне й те саме: щоб в Україні не залишилося людей, які б відчували себе українцями й намагалися нагадати про це іншим. У Росії щиро переконані (й були часи, коли ця впевненість майже відповідала дійсності), що таких свідомих українців меншість. І що достатньо їх знищити, щоб усі інші відчули себе «нормальними русскими».

Коли більшовики встановили контроль над Україною, вони методично винищували тих, хто пам’ятав, що він українець і що українці – самостійний народ із власною цивілізацією. Водночас намагалися прибрати і тих яскравих діячів еміграції, які могли зберігати цей вогонь українства. Приблизно те саме відбувалося й після Другої світової війни. Коновалець і Єфремов – це одна епоха, Бандера і Горська – вже інша, але наміри залишалися незмінними. І, як не дивно, навіть проголошення української незалежності не змінило цього підходу. Для Кремля Україна залишалася декорацією. Вигаданою країною, сенс якої лише в тому, щоб місцеві еліти могли її обкрадати й не ділитися з Москвою. А для зручності такого підходу вигадали мову, культуру і навіть власну історію, зазіхаючи на «російський» Кієв та князя Владіміра.

Тому ідея прибирати тих українських політиків, яких у Москві вважають «надто українськими», – це не нова ідея, пов’язана з нинішньою війною. Це давня ідея. Коли Путін розповідав, що Зеленський злякався націоналістів і тому не пішов на домовленості з ним – тобто на капітуляцію України, він щиро вірив, що достатньо позбутися цих «націоналістів», і тоді наступний президент зробить усе, що йому накажуть у Кремлі. Бо й сам він нібито цього прагне, тільки боїться «злощасної меншості».

Але Кремлю потрібні ще й убивства, що роз’єднують. Парубія у Москві завжди сприймали як яскраву постать, політична й національна безкомпромісність якої могла відлякувати тих, хто сприймає Україну лише як територію, а не як цивілізацію. І вбити таку людину – це не лише позбутися ще одного носія українства, але й дати можливість висловитися тим, хто переконаний, що саме українство і стало причиною війни. Адже якби українці «не були радикалами», «не дратували хижака», «не зазіхали на святе» своєю мовою, то, можливо, війни й не було б. Перед великою війною ми ж чули чимало таких голосів.

Політичний конфлікт між спікером і новим президентом, свідками якого ми всі були, пов’язаний насамперед із тим, що Андрій Парубій прекрасно розумів: жодних домовленостей між Зеленським і Путіним не буде. Зеленський дратував Путіна вже самим фактом того, що називав себе президентом «неіснуючої вигаданої держави». А те, що такі як Парубій намагалися наповнити цю державу цивілізаційним змістом, з точки зору Путіна – подвійний злочин.

Саме тому це вбивство нагадало про справжні реалії війни. Це – ідеологічна війна, яка не завершиться на полі бою. І терор може залишатися дієвим інструментом, навіть якщо гаряча фаза бойових дій колись і завершиться. Чому? Легко зрозуміти на близькосхідному прикладі. До останніх років в Ізраїлі завжди були чутні голоси тих, хто вірив у можливість домовленостей із палестинськими арабами, у дві держави, у співіснування. Я й сам належу до таких оптимістів. Але ще в часи навчання у Москві мої палестинські однокурсники відверто мені казали: «Всі євреї мають піти з нашої землі. Ми маємо жити в Хайфі й Тель-Авіві, а не вони». Це говорили комуністи, а не якісь ісламісти. І у цьому була відповідь: євреї хочуть домовитися, а араби хочуть одного – щоб єврейської держави взагалі не існувало. Якщо немає сил знищити її війною, то є терор, який нагадуватиме людям у цій державі, що спокою їм не буде.

Тепер із росіянами й українцями те саме. Російське керівництво, яке цілком віддзеркалює глибинні переконання власного народу, хоче, щоб тих, хто не визнає «исконные русские земли русскими», на цих землях просто не було. Якщо не вдається завоювати все – треба отруїти життя тим, хто там залишився, щоб вони не могли нормально жити й будувати. Тому до терору наступних десятиріч нам потрібно бути психологічно готовими, якщо ми хочемо залишитися на українській землі, а не перетворитися на вигнанців з неї.

І я б сказав, що єдиними ліками проти такого терору можуть бути зміни всередині самої Росії. Але хто знає, чи дочекаємося ми колись цих змін. І, звісно, потрібно усвідомити: такий терор буде забирати не лише випадкові жертви на зруйнованих залізницях, підірваних дискотеках чи у житлових будинках. Він забиратиме найкращих. І до цього теж слід бути готовими.