У 20 столітті ОУН стала символом боротьби за державність, але її лідери - Андрій Мельник і Степан Бандера обрали зовсім різні шляхи. Один робив ставку на дипломатію та союзників у Європі, інший - на радикальні дії й прямий опір. Ці контрасти призвели до розколу ОУН, який впливає на сприйняття українського національного руху й донині.

У чому головні відмінності між Мельником та Бандерою і чому вони пішли різними шляхами, розповідає РБК-Україна.

Андрій Мельник - полковник армії УНР, учасник визвольних змагань і один зі співзасновників Організації українських націоналістів.

Людина старшої генерації, він поєднував у собі риси військового та інтелектуала, мав аристократичні манери й вирізнявся вихованістю, яка походила не лише з військової дисципліни, а й із глибоких католицьких переконань.

Його життєвий стиль і політична поведінка формувалися в атмосфері міжвоєнної Європи, де дипломатія, стриманість і пошук союзників вважалися важливішими за безпосередню силу.

На противагу йому, Степан Бандера , молодший за Мельника майже на два десятиліття, репрезентував нове покоління радикально налаштованих націоналістів.

З юнацьких років він був залучений до підпільної діяльності, обирав тактику прямої дії, включно з терористичними методами.

Андрій Мельник (фото: Вікіпедія)

Мельник послідовно вважав, що українська національна справа може досягти успіху лише через дипломатичні канали й залучення підтримки католицьких держав Європи.

Його метою було створити образ українського руху як цивілізованої, політично зрілої сили, яка здатна здобути державність без масових жертв серед цивільного населення.

Для нього було принципово важливо уникати кривавих методів, що могли б дискредитувати українську ідею в очах світу.

Бандера ж мислив категоріями революційної боротьби. Для нього головним аргументом була сила, і він не відкидав застосування насильства, включно з політичними вбивствами.

Його концепція визвольного руху будувалася на максимальній мобілізації молоді та готовності до радикальних дій.

У 1940 році розбіжності між обома підходами набули офіційного характеру - прихильники Мельника утворили ОУН(м), або "мельниківців", тоді як послідовники Бандери згуртувалися в ОУН(б) - "бандерівців".

Цей розкол мав не лише ідеологічний, а й соціально-географічний вимір, оскільки Мельник мав опору серед старшого покоління, інтелігенції та еміграційних кіл, тоді як Бандера зібрав навколо себе активну, радикально налаштовану молодь у самій Україні.

Степан Бандера (фото: Вікіпедія)

Спершу Мельник намагався використати контакти з нацистською Німеччиною, розраховуючи, що вона допоможе реалізувати українську державну ідею.

Проте доволі швидко він усвідомив ілюзорність таких сподівань, бо політика Гітлера не передбачала української незалежності.

Бандера також прагнув маневрувати між власними цілями та німецькими інтересами. Його кроком стало проголошення Акту відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року.

Саме цей виклик призвів до його арешту німцями та подальшої самостійної діяльності ОУН(б), яка відтоді все більше дистанціювалася від німецької політики.

У сучасній Україні постаті Бандери та Мельника сприймаються крізь різні призми.

Бандера став символом безкомпромісної боротьби, але водночас і об’єктом дискусій, адже його методи залишаються суперечливими.

Мельник натомість уособлює інший шлях - шлях обережності, дипломатії й намагання поєднати національний рух із загальноєвропейським контекстом.

Він відоміший серед української діаспори, церковних і культурних середовищ, де його пам’ятають як людину, яка прагнула зберегти честь українського руху та надати йому цивілізованих форм.

Андрій Мельник був настільки тісно пов’язаний із католицькими колами, що в молодості особисто знав митрополита Андрія Шептицького. Саме підтримка Церкви не раз допомагала йому зберегти авторитет серед європейських політичних еліт.

Вас також може зацікавити:

• Хто такий Олекса Довбуш та чому його називають "українським Робін Гудом"
• Чому ім'я автора гімну лишається поза увагою
• Хто така Марко Вовчок та чому обрала чоловічий псевдонім

Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Інститут національної пам’яті України, Енциклопедія історії України, Вікіпедія, Історична правда