Вадим Ададуров. (Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки. – Л.: Видавництво Українського католицького університету 2025Герой цього дослідження – чи не найзагадковіший український інтелектуал XX ст, письменник Віктор Петров (1894–1969), в чиїй біографії вмістилися й співіснували декілька важко поєднуваних соціальних ідентичностей, яких цілком вистачило б на кількох осіб небуденних талантів. Зокрема документальний нарис Вадима Ададурова "(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки", написаний у стилістиці мікроісторії за методою детективного розслідування (від наслідків події – до її витоків), представляє Петрова як агента НКВС-МДБ-КДБ на псевдо "Іванов". Ця настільки ж таємна, як і темна іпостась була прихована від сучасників та наступних поколінь під соціальними масками солідного академічного вченого В. Петрова, сенсаційного літератора В. Домонтовича, знавця цивілізаційної парадигми В. Бера (як з’ясувалося, останнє псевдо було гаслом, яке засвідчувало бажання вживленого в середовища української еміграції агента вийти на зв’язок зі своїми кураторами з радянської розвідки). Оскільки ж нарис написано на основі розсекреченої в 2020 р. в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України особової справи В. Петрова, а також матеріалів інших українських і діаспорних архівів, то письменник постає не як видатний український гуманітарій, а навпаки, як підступний діяч антиукраїнського спрямування, смертельно небезпечний гвинтик у радянській системі нагляду й покарання. Чи так воно було насправді? У тому то й річ, як переконує нас автор, що мова наразі не тільки про інституційні документи, які подають погляд радянських органів держбезпеки на Петрова, але й про недоступні досі оповіді, як-от каяття, доповіді тощо, написані "Івановим" для особливої категорії читачів із НКВС-МДБ-КДБ.Мейгіл Фавлер. Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні. – К.: Родовід, 2025У своїх обережних дефініціях щодо українського радянського театру 1920-30-х років - "об’єднання світу бюрократії та світу мистецтва", де "стерся розрив між держслужбовцями і служителями мистецтва, що породило типажі офіційних митців і чиновників від мистецтва в сталінських 1930-х роках". – авторка книжки трохи не дотягує до загального визначення "нові пани", сформульованого (і обґрунтованого) наразі автором цих рядків у монографії "У Задзеркаллі 1920-30-х років". Хай там як, але у своєму дослідженні "Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні" Мейгіл Фавлер досліджує складні стосунки між мистецтвом та державою в радянській Україні у 1920–1930-х роках через колективну біографію митців та чиновників, які творили культуру у розмаїтому середовищі Харкова того часу. Головні герої цієї книги — Лесь Курбас, Микола Куліш, Остап Вишня — створювали сучасний новаторський театр на рівні найкращих європейських зразків. Тож авторка пише про парадокси радянської мистецької культури та її трансформацію: від унікальних мистецьких центрів на периферії колишньої імперії (зокрема у Харкові) до централізації культури у Москві. Система, де "митці набували владу завдяки стосункам із державою, а держава набувала владу, підтримуючи культуру" і є тим світом бомонду, "унікальним для Радянського Союзу поєднанням мистецтва й держапарату, де митці були такими важливими, що отримували і найвищі відзнаки, і в’язничні терміни або кулю в голову". "Отже, світ театру дає нам змогу дослідити парадокси радянської мистецької культури: - нагадують нам, - театр за своєю природою — медіум не масовий, але в ті роки його створювали для радянських народних мас. Театр — місце спонтанності й гри, а в СРСР він розвивався за диктатури, яка намагалася все спланувати й проконтролювати. Театр представляв навколишній світ і водночас намагався його змінити".Віктор Горобець. Коровай свиного сала в пуд. Розваги, частування, хвороби та шати в козацькій Україні. – Х.: Фоліо, 2025"Якби ми захотіли отримати уявлення про буденне життя наших предків і його обстановку, про їхні оселі, одяг і взуття, їжу і пиття, заняття та забави, звички і смаки, рівні достатку і культури, турботи повсякденного життя та його цілі, то в цьому сенсі точних фактичних даних знайшлося б вельми і вельми небагато, а з цілісних пам'ятників такого роду, крім частинки денних записок Я. Марковича та щоденника М. Ханенка, нічого більше і вказати не можна", - нагадує автор цієї книжки, український історик, дослідник середньовічної та ранньомодерної історії України. Тож дослідження "Коровай свиного сала в пуд" Віктора Горобця - про те, в оточенні яких речей жили українці в козацькі часи, у що вдягались, що їли і що пили, як хворіли та проганяли недуги, як господарювали і торгували, як бенкетували та розважались — інтелектуально й не дуже... Про те, якими схожими й водночас різними можуть бути життєві пріоритети впродовж багатьох сотень літ. А також про те, як, здавалося б, звичні слова, мандруючи століттями, часом набувають зовсім незрозумілих значень. Таким чином, книжка представляє українську історію не лише "без брому" та "без істерики", а й без таких, на жаль, уже традиційних "приправ" сучасного українського історіописання, як надмірний пафос, віктимизація / героїзація, пошуки в нашому минулому ареалів зародження людських цивілізацій і навіть з’яв найперших у світі конституцій. Також автор намагається відповісти й на більш конкретні запитання, наприклад: якою була винна карта українця у XVIIІ ст.; як слимаком і мозком хижого яструба лікували головний біль? А також зазіхне на наближення до відповідей на сакраментальні — "шароварно-сальні" — загадки української історії.Юлія Плоха. Чому мені ніхто не розказав?! Чесна розмова про материнство у світі високих стандартів. – Х.: 4mamas, 2025"Я пишу цей текст на екваторі 2024, і хотілося б стояти на тому, що часи змінилися, - починає свою розповідь авторка цієї книжки Проте у великій кількості спільнот (бо окреслювати подібний уклад державністю чи релігією - надто грубо та нечесно) місце жінки досі десь між першою менструацією та кладовищем. У цьому проміжку вона або вагітна, або народжує і вигодовує, або знову вагітна". Тож у цій книжці ви не знайдете повчань і порад з виховання або рекомендацій зі самовдосконалення, зате отримаєте списки класних книг і фільмів, низку життєвих історій про те, як не загубитися і не розгубитися, коли життя і світ вигадують дедалі нові випробування. Тим паче, коли авторка зауважує, що "як із пісні не викинути слів, так із нашої з вами історії не викреслити очевидних речей. І тому на фоні всіх сексистських жартів "рожеве - дівчатам, блакитне - хлопцям", необхідності досі виборювати своє право голосу й доступу до гідної оплати праці я ще раз нагадаю, що місце жінки. будь-де!" При цьому видавці теж не пасуть задніх. "Ви пам’ятаєте ті першій дні, тижні та місяці, коли стали мамою? – питають у цій книжці. - Коли на вас навалилася лавина нової інформації, навичок, які ще треба опанувати, величезна відповідальність та очікування від вас з боку суспільства. А пам’ятаєте той раз, коли у вас промайнула думка: "Чому мені ніхто не розказав цього раніше?". Кожна мама потребує підтримки. Простої фрази "Я тебе розумію" та дружнього плеча, на якому можна і поплакати, якщо дуже треба. Ця книжка — подруга, яка не засуджує, не підштовхує до нових звершень, і просто розуміє вас".Алекса Мовленко. Коза Валькірія та пагорб із чубчиком. – Х.: Ранок, 2025Ця чудова збірка казкових історій, ілюстрована художницею Оленою Железняк  – перша книжечка сучасної української казкарки і педагогині Монтессорі, що пише під псевдонім Алекса Мовленко. Та її казки знають, люблять і слухають, зокрема на ютуб-каналі авторки, вже багато-багато дітлахів. Героями казок стали звірі і птахи – звичні домашні й екзотичні, та всі вони кмітливі, вигадливі, сміливі й волелюбні! Вони вчаться дружити, захищати й відстоювати себе (навіть пагорб не дозволив козам з’їсти свого чуба!), здійснювати мрії й добиватися свого (хай навіть доводиться дзьобом набирати номер, щоб замовити піцу) і просто насолоджуватися життям. Хоч у цьому самому житті все не так просто, наче в оповіданні "Півень на ім’я Жан".  "— Це я розумію, — кіт схилив набік голову. — Але хіба ви не чули про будильник. — Про що? — перепитав Жан. — Будильник. То такий спеціальний пристрій, щоб будити всякого, коли кому треба, — пояснив кіт. — Тепер навіть у кожному телефоні є такий будильник. Можна завести його на будь-який час. — І що, геть в усіх-усіх є такі будильники? — розгубився Жан. — Навіть у нас в селі? — Ну звичайно, — сказав кіт, — ми ж не в доісторичні часи живемо. У всіх є в телефоні будильник. На півня було шкода дивитися. — То що… — сумно спитав він, — я більше й не потрібен? Коту стало трошки ніяково, й він вирішив розрадити Жана хоч чимось: — Не кажіть так, — промовив він до півня. — Я особисто думаю, що ви дуже корисний птах. — Невже? — похмуро спитав Жан. — Саме так! По-перше, ви дуже потрібні вашим курям! Ким ще вони будуть так захоплюватися, якщо вас не буде? — Ну, — Жан трохи подумав, — напевно, ви маєте рацію. Кури — вони такі, їх пильнувати треба. Кожного разу намагаються якусь дурню утнути. Хтось має ж ними керувати. — Повністю з вами згоден! — підхопив кіт. — По-друге, без вас курчат нізащо не буде. Це я по телевізору бачив!"