Презумпція невинуватості — одна з базових гарантій, яку Україна зобов’язалася поважати і перед власними громадянами, і перед Європою. На папері все виглядає бездоганно: Конституція, КПК, Конвенція про захист прав людини, практика ЄСПЛ. Але що відбувається тоді, коли ці красиві норми стикаються з реальністю антикорупційних процесів у ВАКС?

Чи здатен суд дати оцінку публічним заявам слідчих і прокурорів, які вже наперед визначають винних? Чи може він зупинити практику, коли посадові особи фактично підміняють вирок суду пресрелізом чи публікацією у соцмережах? І зрештою, чи реально у ВАКС розраховувати на те, що принцип "ніхто не винен, доки його вину не довів суд" справді працює?

У цій колонці розбираємо конкретні рішення суду, які дають відповіді на ці питання. І відповіді ці — далеко не завжди такі, яких ми хотіли б почути.

Що обіцяє закон

На папері все виглядає бездоганно. Конституція в статті 62 чітко каже: ніхто не винен, доки його вину не довів суд вироком, що набрав законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити власну невинуватість, а всі сумніви тлумачаться на користь людини. Більше того, обвинувачення не може будуватися ані на припущеннях, ані на доказах, здобутих із порушенням закону.

Конвенція про захист прав людини (стаття 6) повторює цей принцип: кожен вважається невинним, доки його провину не встановлено в законному порядку. І не просто повторює — Європейський суд з прав людини у справі "Аллене де Рібемон проти Франції" наголошує: ця презумпція обов’язкова не лише для судів, а й для будь-яких органів держави. Тобто прокурор, детектив, міністр чи навіть президент — усі вони мають поводитися з людиною так, ніби вона невинувата, доки суд не скаже інакше.

Кримінальний процесуальний кодекс у статті 17 закріплює ті ж самі гарантії: не доведено поза розумним сумнівом — отже, виправдання. А поводження з обвинуваченим до вироку має бути як з невинною особою.

Верховний Суд також додає свою позицію: презумпція невинуватості — це не лише процесуальна формальність, а загальноправова вимога. Вона визначає місце людини в суспільстві та стосується всіх — від пересічного громадянина до найвищого посадовця. І жодні відомчі інструкції чи "службові потреби" не можуть її обмежувати.

Здається, законодавці максимально перестрахувалися, щоб ніхто не міг "обійти" цю норму. На словах — потужний захист від свавілля. Але вся інтрига в тому, як ці ідеальні норми працюють у реальних справах ВАКС.

Як це (не)працює у ВАКС

У справі № 991/2364/23 (ухвала від 9.4.2025 р.) у підготовчому судовому засіданні адвокат заявив про порушення презумпції невинуватості. На думку сторони захисту представники Національного антикорупційного бюро України (далі — НАБУ) під час інтерв'ю, на конференціях, на офіційному веб-сайті, систематично доводили до широкого кола осіб інформацію про необґрунтованість так званої "формули Роттердам +", а також про доведеність вини обвинувачених, як ніби про вже встановлений факт. Заявник просив встановити порушення презумпції невинуватості та зобовʼязати директора НАБУ опублікувати на офіційному веб-сайті НАБУ відповідне спростування.

Суд визнав очевидне: презумпція невинуватості закріплена в Конституції, КПК і Конвенції про права людини. Цей принцип зобов’язує органи держави — від детектива до міністра — утримуватись від публічних заяв, які сприймаються як підтвердження вини до вироку. ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що навіть натяк на "готовий вирок" з боку посадових осіб підриває довіру до правосуддя.

Однак після цього ВАКС зупинився: КПК, мовляв, не передбачає процедури для встановлення факту порушення презумпції невинуватості, а отже, й повноважень у суду немає. Як вказує суддя, КПК — це кодифікований закон, що визначає порядок кримінального провадження на території України. Будь-якому розширеному тлумаченню його зміст не підлягає. Виходить, у суду відсутні повноваження щоб встановлювати порушення презумпції невинуватості.

Фактично суд визнав: принцип існує, але захистити його неможливо — принаймні доти, доки законодавець прямо не пропише, як це робити.

Схожа ситуація трапилася у справі № 991/11617/24 (ухвала від 8.10.2024 р.). Підозрюваний звернувся до слідчого судді ВАКС зі скаргою: Бюро економічної безпеки України (далі — БЕБ) публічно розповсюдило деталі розслідування та заявило про "фактичну доведеність його вини". Ба більше, на офіційній сторінці БЕБ у Facebook з’явився допис, у якому прямо згадувалася "схема легалізації понад 4 мільярдів гривень" за його участю. Іншими словами, орган досудового розслідування виступив у ролі суду й повісив ярлик "винного" ще до вироку.

Захист наполягав — це класичне порушення презумпції невинуватості, закріпленої і в Конституції, і в Конвенції про права людини, адже винуватість особи може встановити тільки обвинувальний вирок суду, а не пресреліз чи пост у соцмережі.

Суддя ВАКС, однак, дійшов іншого висновку. Він визнав, що сам по собі принцип є універсальним і діє на всіх стадіях провадження, але зазначив: кримінальне процесуальне законодавство не дає суду інструментів для перевірки таких заяв і встановлення фактів порушення. І якщо законодавець не прописав процедуру — суд, нібито, нічого зробити не може. Тому провадження за скаргою просто закрили, а ухвала навіть не підлягала оскарженню.

У результаті маємо парадокс: орган досудового розслідування публічно ганьбить людину, але суд самоусувається, прикриваючись браком процесуальних механізмів. І знову презумпція невинуватості залишається красивою декларацією, яка безсила перед реальністю.

Єдиним типовим прикладом, в якому нам вдалось знайти хоч якийсь адекватний захист презумпції невинуватості є справа № 991/7706/20 (ухвала від 15.1.2025 р.). За клопотанням адвоката суд вирішував чи має обвинувачений бути звільнений від кримінальної відповідальності у звʼязку із закінченням строку давності. Прокурор заперечував: строк давності перервався, адже обвинувачений нібито встиг вчинити нові злочини. Як "доказ" — два інші кримінальні провадження, де фігунат справи мав статус підозрюваного. Логіка проста: якщо десь засвітився у матеріалах слідства, значить автоматично винен, а отже — і строк переривається.

На диво, колегія суддів ВАКС вирішила згадати, що презумпція невинуватості — це не декоративна норма з підручників, а реальний процесуальний запобіжник від свавілля. Позиція прокурора суперечить і Конституції, і КПК, і Конвенції про захист прав людини. Винуватість особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком, що набрав законної сили. А статус підозрюваного — це ще не вирок і не підстава для обмеження прав. Так само й "переривання" строку давності можливе лише тоді, коли новий злочин підтверджено вироком суду, а не прокурорським припущенням.

Цей підхід відповідає і позиції Верховного Суду: без вироку — немає ні факту нового злочину, ні підстав для продовження строків. Тому, констатував ВАКС, у конкретному провадженні десятирічний строк давності вже сплив, і обвинуваченого слід звільнити від кримінальної відповідальності.

Виходить, у цій історії ВАКС раптом продемонстрував, що може діяти як арбітр, а не як підспівувач обвинувачення. Хочеться, щоб такі рішення були не "дивним винятком", а сталою судовою практикою.

Гарантія без гарантій

ВАКС охоче цитує Конституцію та Конвенцію, визнає, що презумпція невинуватості — фундаментальний принцип, але щоразу зупиняється на формулі: "у нас немає процедури". Суд перетворює власну роль арбітра на роль статиста, який фіксує очевидне порушення, але відмовляється реагувати.

Таким підходом ВАКС фактично легалізує практику, коли обвинувачення може публічно називати людину винною ще до вироку. Суддя міг би стати гарантом прав, але замість цього він обирає комфортну позицію: сховатися за прогалинами закону.

Отже, проблема не лише у відсутності механізму, а у небажанні суду виконувати свою ключову функцію — захищати людину від зловживань держави. І поки ВАКС не візьме на себе цю відповідальність, презумпція невинуватості так і залишатиметься в Україні красивим гаслом без реального змісту.

Карл Волох