Напередодні виходу мого нового фільму в український кінопрокат мене, як і кожного режисера, переповнює безліч почуттів. Це схоже на момент, коли твоя дитина вперше йде до школи чи починає самостійне життя. Усі мої фільми для мене — як діти. Тому і зараз я знаю всі сильні й слабкі сторони цього кіно, пам’ятаю кожен етап створення та людей, які роками підтримували мене, аби 11 вересня український глядач нарешті побачив "Малевича".

Цей фільм нерозривно пов’язаний з війною. Ідея проєкту виникла ще до початку повномасштабного вторгнення, але виробництво ми почали восени 2022 року, під час перших масованих атак по українській енергетичній інфраструктурі. Частина фінансування у нас відпала через війну, деякі локації вже були знищені, і ми не змогли знімати, наприклад, у селах на Харківщині.

Ми не раз опинялись у ситуації, коли не знали, чи вистачить нам бюджету на виробництво, чи взагалі зможемо ми знімати в той перший рік повномасштабної війни, коли ніхто з нас не знав, що буде завтра: чи вистоїмо, чи зможемо адаптуватися до цього нового життя серед тривог, обстрілів, блекаутів…Багато кінематографістів пішли на фронт. Ми шукали заміну деяким важливим членам команди.

Ми не могли вже залучати до зйомок іноземних акторів — їх тоді не пускали в Україну їхні агенти. Документалісти, звісно, активно працювали в Україні, а ось зняти художнє історичне кіно з маленьким бюджетом здавалося неможливим. Коли один із продюсерів запропонував мені відмовитись від зйомок, я насправді деякий час вагалася. І головне, що допомогло мені прийняти рішення знімати тоді, у 2022 році, — це страх, що якщо ми не зробимо цей фільм зараз, можливо, ми вже ніколи не зможемо зняти його в Україні.

У фільмі є сучасна лінія. Вона не має сильної драматургічної функції й не пов’язує лінії героїв, як у "Титаніку". Ця лінія радше умовно поєднує історичні частини і займає своє окреме місце, показуючи, що ця війна і наша історична боротьба з російським імперіалізмом триває і зараз. Сучасна частина сподобається не всім глядачам. Хтось обов’язково скаже, що вона зайва, але для мене фільму без неї не існує. Останні кадри фільму, зняті в селі Мощун буквально через кілька місяців після звільнення цих територій, для мене вкрай важливі. Саме там, у селі, де йшли жорстокі бої під час наступу російських військ на Київ, у фільмі оживають роботи Малевича, створені в період кінця колективізації та присвячені селянам. Ці роботи, в яких відображено голод, важку селянську долю, знищення культурної ідентичності села, — це ніби та біль поколінь українців, яка просочилася через час. У цих кадрах в фільмі — душі загиблих тоді і полеглих на цій землі зараз.

Створюючи цей фільм, я вирішила для себе, що він не може мати класичну структуру байопіку. Малевич боровся з реалізмом і класицизмом. Зробити традиційне історичне кіно було б несправедливим щодо самого митця. Тому фільм зроблений грубими мазками — він складається з чотирьох частин, які не зовсім пов’язані між собою, а ніби супрематичними елементами створюють нарис життя Малевича і разом з ним — портрет нашої країни очима тих самих селян з Мощуна під Києвом. Цей фільм — моє власне бачення Малевича під час війни з росією. Без повномасштабного вторгнення цей фільм був би іншим. А зараз — це не окрема історія Малевича, а скоріше кіно як процес деколонізації та усвідомлення нами (усіма учасниками творчого процесу) нашої самототожності, переосмислення культурних і історичних сенсів.

Чи робить це моє кіно занадто політичним, чи, можливо, хтось назве його пропагандою? Знову наголошую: цей фільм пройшов зі мною через усю війну. Частина нашої команди захищає Батьківщину, інші волонтерять. Я сама, окрім режисерської діяльності, всі ці чотири роки організовую тисячні демонстрації в Німеччині, займаюся активістською та волонтерською діяльністю. Чи може зараз моє кіно бути аполітичним? Ні. Я хочу знищувати ворога. Якщо я не роблю цього зі зброєю в руках, я намагаюся робити це доступними мені іншими способами.

За місяць до виходу фільму в прокат розгорівся скандал навколо українського актора Костянтина Темляка, якого колишня дівчина звинуватила в домашньому насильстві. Зараз ведеться досудове слідство. Культурна спільнота дуже активно прореагувала на цей скандал, багато блогерів та інфлюенсерів публічно засудили актора, музичний кліп з Костянтином було прибрано з YouTube, а до мене також почали надходити запити, чи приберу я сцени за участю Темляка з фільму.

Це моя перша публічна заява щодо цього. Я і моя команда однозначно засуджуємо будь-які прояви насильства :домашнього насильства, сексуального насильства, насильства над жінками, неповнолітніми, сексуальні домагання, тощо. Ми не будемо толерувати жодного випадку аб’юзу на знімальному майданчику, а також не працюємо з акторами, які були засуджені за подібні злочини. Ми спостерігаємо за ходом слідства.

Я, як режисерка, прийняла особисте рішення не вирізати сцени з Костянтином Темляком, а залишити фільм у його фінальній кіноверсії. Це рішення обґрунтоване кількома факторами, частину з яких я вже пояснила на початку цієї статті: цей фільм — документація часу і повномасштабного вторгнення. Костянтин Темляк грає військового саме в сучасній частині фільму. І до речі, зараз актор також служить у ЗСУ. Ця частина фільму невелика, але без неї розпадається весь художній твір, присвячений передусім Казимиру Малевичу і моїй країні під час війни.

Над фільмом працювала велика кількість людей, які не мають жодного відношення до Костянтина Темляка. Процес монтажу відбувався за кордоном. Останню версію робив швейцарський монтажер Вольфганг Вайгель, дуже відомий у Європі. Переробка фільму зараз, на нашу думку, повністю зіпсує роботу великої кількості людей і змінить головні сенси цієї кінострічки.

Не будемо забувати і про партнерів актора у фільмі. Я дуже хочу, щоб усі, хто розводить срач у соцмережах, ставилися з повагою до інших акторів, які знімалися разом із Темляком. Більше того, у фільмі ви побачите сцени сексуального характеру за участі Костянтина і навіть його "дікпік", навколо якого зараз багато обговорень, знятий у тепловізорі. Я вже очікую на критику, купу запитань щодо цього кадру замість запитань про головного героя — Казимира Малевича.

Моє кіно — реалістичне, попередні фільми, як-от "Забуті", мали майже документальну естетику. Я не збираюся прибирати кадри через скандал навколо актора. Я засуджую його дії насильницького характеру щодо його колишньої дівчини, але я також поважаю його рішення вибачитися публічно, яке спрацювало радше проти нього.

У соціальних мережах існує поширене переконання, що публічне вибачення — це не прояв щирості, а спроба врятувати кар’єру, репутацію чи уникнути юридичної відповідальності. Онлайн-аудиторія часто діє колективно. Якщо почалася хвиля критики, то будь-яке вибачення розглядається не як крок до примирення, а як визнання провини, що "підливає олії у вогонь". Тобто вибачення стає тригером для ще більшого шквалу обурення. Багато користувачів соцмереж не шукають примирення — вони хочуть справедливості, покарання чи символічної "страти" у публічному просторі. Саме так вийшло і з Костянтином. Але я вважаю, це вибачення і визнання провини мужнім вчинком. Окрім цього, я вдячна Костянтину за службу в ЗСУ і захист нас із вами. Хто ми такі, щоб робити вирок без суда і слідства? 

Я залишаю сцени з цим актором, тому що це моє авторське кіно, і я хочу, щоб воно лишилося чесним, цілісним, таким, як ми його створювали. Історія навколо Темляка тепер теж буде частиною цього фільму, нагадуючи, що ми всі далеко не ідеальні, несемо на собі багато гріхів, боремося зі злом, яке прийшло на нашу землю, але інколи не помічаємо зла всередині нас самих.

Наша промокампанія неодноразово наголошує на українській ідентичності Малевича, на його власному сприйнятті себе як українця. Це можна сприймати як провокацію з нашого боку. Я ні в якому разі не буду спростовувати факти: Малевич народився в Києві й називав себе українцем, але походив із польської родини. Більшу частину професійного життя провів у росії, але викладав і працював також у Білорусі та в Україні. Тобто, як не крути, але всі чотири країни — Польща, Україна, росія та Білорусь — мали відношення до його біографії. У фільмі ми усе ж таки робимо наголос саме на Україні. І, мені здається, ми маємо на це повне право. Незадовго до повномасштабного вторгнення у Ватикані російський уряд робив художню виставку і привіз туди "Чорний квадрат" Малевича, представляючи його як ікону російського мистецтва. Ця робота має особливе символічне значення для Кремля. І навіть дотепер в англомовній Вікіпедії (на момент виходу фільму) можна прочитати, що Малевич — "Russian artist". Тому, наше прагнення підкреслити українські зв’язки, знайти українську символіку або навіть запропонувати власну українську інтерпретацію творчості художника — є справедливим процесом деколонізації.

Війна, в якій ми зараз живемо, уособлює боротьбу добра зі злом у своєму найочевиднішому і найяскравішому прояві. У фільмі Малевич бореться з системою, яка несла в собі це зло сто років тому.  Будуючи образи героїв, я завжди прагну, аби вони не були однобокими, а навпаки — суперечливими, щоб показати, що ця боротьба добра зі злом існує всередині кожного з нас. Багато хто питає мене, що для мене означає "Чорний квадрат" Малевича. Для мене особисто це картина, де змішані всі кольори, — і триває ця безкінечна війна життя зі смертю, любові з ненавистю, ніжності з насильством, світу з темрявою…

Дарія Онищенко