Чергову річницю незалежності Україна зустріне з туманними перспективами завершення війни – і не менш туманними цивілізаційними перспективами.

Три з половиною роки тому, напередодні повномасштабного вторгнення, все було більш-менш ясно. Ми прагнули стати органічною частиною Європи. Крок за кроком намагалися скоротити розрив між Україною та розвиненими країнами Європейського Союзу. Мріяли про процвітаючу, демократичну, правову державу, яка відповідатиме сучасним європейським стандартам.

На жаль, масштабна воєнна агресія РФ суттєво позначилася на наших планах. Соціально-економічний розвиток, безпека, особисті права та свободи громадян – за всіма цими параметрами Україна була відкинута назад. Проте після 24.02.2022 у нас з'явилося нове яскраве позиціонування.

Сьогоднішню Україну все частіше сприймають як країну-фронтир, країну-фортецю, країну-щит, яка прикриває собою мирний Євросоюз.

Але між щитом та тими, кого цей щит заступає, є суттєва різниця. Фронтир завжди відрізняється від простору, розташованого за фронтиром. А в будь-якій фортеці панують власні суворі порядки.

Подобається нам це чи ні, але два цивілізаційні проєкти – "частина Європи" та "щит Європи" – не дуже добре поєднуються один з одним. А часом навіть суперечать один одному. Щоб стати єдиним цілим із нинішньою Європою, потрібні одні характеристики. Щоб прикривати Європу від кремлівських полчищ – зовсім інші.

Бути частиною сучасної Європи означає жити в постгероїчну епоху. А велика війна вимагала від українців масового героїзму.

Бути частиною сьогоднішньої Європи означає прагнути до високого рівня життя. А масштабна війна зажадала від наших співгромадян жертвувати собою та власним благополуччям.

Бути частиною нинішньої Європи означає сповідувати ліберальні цінності. А війна з Москвою зажадала від Києва послідовно закручувати гайки. 

[BANNER5]

Це може здатися парадоксом, але наполегливий опір України під ворожими ударами частково пов'язаний з тим, що до 24 лютого 2022 року ми не встигли достатньо європеїзуватись.

У сучасній Європі вірять, що життя людини безцінне. Після Другої світової війни європейська культура буквально пронизана гуманістичними ідеями.

Україна ніколи не вирізнялася надмірним гуманізмом. Наші співвітчизники пройшли людожерську школу УРСР, а потім – жорстоку школу кримінальних дев'яностих; і не звикли цінувати людське життя надто високо. Але після 24.02.2022 саме це дозволило Києву жертвувати десятками тисяч життів, відбиваючись від російської навали.

У сучасній Європі вважається, що держава існує заради громадян. І що призначення держави – забезпечити своїм громадянам максимальний комфорт.

В Україні ще з радянських часів збереглося уявлення про те, що громадяни існують заради держави, належать своїй державі та повинні їй служити. І після 24.02.2022, коли сотні тисяч українців перетворилися на мобілізаційний ресурс, ця архаїчна модель виявилася актуальнішою, ніж новомодна турбота про комфорт виборців.

Для сучасної Європи надзвичайно важливими є питання законності та верховенства права.

Україна звикла до правового нігілізму. Але після 24.02.2022 року він забезпечив нашій державі необхідну свободу дій. Наприклад, Київ зміг швидко закрити кордони для військовозобов'язаних чоловіків, незважаючи на формальну вимогу Конституції та не ухвалюючи спеціальних законів. А пізніше зміг проводити силову мобілізацію та боротися з ворожою агентурою без дотримання всіх правових норм.

Словом, багато з того, що виглядало недоліком у рамках проєкту "Україна – частина Європи", стало радше перевагою для проєкту "Україна – щит Європи".

Але якщо європейські стандарти виявилися не надто корисними при відбитті масштабної військової агресії, чи варто, як і раніше, на них рівнятись?

Якщо наша країна прикриває ЄС від російських орд, то чи має вона ще й відповідати європейським уявленням про демократію?

Якщо Україна є щитом для мирної Європи, чи мають право європейці вимагати, щоб цей щит був відполірований до дзеркального блиску?

Дехто в Києві вважає, що ні. І, на перший погляд, про це ж свідчить історичний досвід ХХ століття.

[BANNER1]

Під час Холодної війни країнам, які виступали в ролі щитів від комунізму, багато вибачали. Скажімо, авторитарна Португалія ще 1949 року стала повноправним членом НАТО. 1952-го до Альянсу приєдналася Туреччина, яку теж було складно назвати зразковою демократією. Впродовж десятиліть підтримку з-за кордону отримували такі недемократичні країни, як Південна Корея, Південний В'єтнам, Тайвань та багато держав Латинської Америки.

Однак цей прагматичний підхід до союзників був характерний насамперед для США, а не об'єднаної Європи. Європейське економічне співтовариство – предтеча Євросоюзу – теж виникло в розпал Холодної війни; але там не вітали ні салазарівську Португалію, ні франкістську Іспанію. 

В 1960-х іспанську заявку про приєднання до ЄЕС було відхилено саме через проблеми з демократією. В 1961 році Греція стала першою країною, що приєдналася до Співтовариства як асоційований член; але після військового перевороту в Афінах 1967-го її членство в ЄЕС призупинили. І, звісно, ​​ні в XX, ні в ХХI століттях в об'єднаній Європі так і не знайшлося місця для напівавторитарної Туреччини.

Різка реакція європейських партнерів на історію з НАБУ цього літа продемонструвала, що і в нашому випадку Євросоюз не має наміру відмовлятися від звичних вимог та принципів. Не готовий заплющувати очі на все, що відбувається в Києві. І не збирається робити виняток для України як нового щита Європи. У всякому разі зараз.

Водночас липневі події показали, що цивілізаційний проєкт "Україна – частина Європи" досі затребуваний у нашому суспільстві. І насамперед серед активної молоді. Нове покоління українців із саморобними картонковими плакатами пішло стопами своїх батьків, які захищали євроінтеграційний курс України в далекому 2013-му.

Критики, які дорікали молодим демонстрантам відірваністю від суворих військових реалій, частково мали рацію. Липневі протести справді виглядали як привіт із мирного часу. Стало очевидно, що за три з половиною роки жорстока війна не знищила мрію про демократичну та процвітаючу Україну в складі Євросоюзу.

Надія на світле європейське майбутнє все ще живе. Вона, як і раніше, мотивує наших співвітчизників. І навряд чи в когось на Печерських пагорбах вистачить сміливості відкрито оголосити: "Забудьте про євроінтеграцію та європейське життя. Доля України – бути воєнізованим буфером, який відокремлює мирні країни ЄС від агресивної Росії".

[BANNER2]

Отже, нам залишається балансувати між "щитом Європи" та "частиною Європи". Шукати точки дотику між двома цивілізаційними проєктами. Намагатися поєднати дві рольові моделі. Якось згладжувати неминучі протиріччя. І при цьому вціліти під тиском Кремля, який не бачить Україну ні частиною Європи, ні її щитом.

Михайло Дубинянський