Нещодавня зустріч на вищому рівні між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним в Анкоріджі була настільки ж ганебною, як і їхня остання офіційна зустріч у Гельсінкі у 2018 році. Якщо тоді спільна пресконференція закінчилася провалом, то цього разу проблема почалася вже з прибуття двох президентів: червона килимова доріжка для Путіна, американські солдати, що стоять на колінах перед російським урядовим літаком, Трамп, що аплодує лідеру Кремля, спільна поїздка в американському президентському лімузині і так далі.

Росія руйнує пострадянські держави, бомбить цивільні будівлі в Україні, депортує тисячі дітей і масово катує військовополонених. Проте США доглядають за Путіним як за великим державним діячем. Той факт, що такий військовий авантюрист, масовий вбивця і порушник прав людини, як Путін, приймається з такою покірністю президентом США, є скандалом у світовій політиці. Така поведінка США зраджує фундаментальні цінності, які відстоює Захід.

Проте остаточні політичні наслідки саміту ще належить побачити. Дивні картини з Анкориджа можуть стати внутрішньою проблемою для Трампа. Своєю демонстративною близькістю до Путіна американський президент також зробив себе заручником Кремля. Якщо Путін тепер не піде хоча б на часткові поступки щодо України, це може стати проблемою для Трампа. Напруженість між самопохвалою Трампа своїх переговорних навичок і триваючою похмурою реальністю війни існувала ще до саміту в Алясці. Якщо американські журналісти, політики та інші лідери громадської думки будуть дедалі більше незадоволені поведінкою Трампа, це може обернутися на користь України.

Американський президент, мабуть, сподівався, що його демонстративні лестощі здобудуть прихильність Путіна. За цією помилкою в розрахунку стоїть не тільки загальна наївність Трампа і його оточення в питаннях міжнародної політики. Ще більш важливим фактором, мабуть, є фундаментальне нерозуміння в Білому домі причин війни.

Наратив про те, що Захід винен в агресивності Москви через розширення НАТО на схід або відсутність поваги Заходу до Росії, широко поширений не тільки в Європі, а й у США. Трамп і його оточення, мабуть, вважають, що, проявляючи дружелюбність щодо Путіна, вони можуть нейтралізувати публічно проголошену Росією причину нападу на Україну. Якщо між США і Росією більше немає ворожнечі, навіщо продовжувати війну?

Однак агресія Росії не є реакцією на поведінку Заходу, а має національні історичні, ідеологічні, культурні та політичні причини. Військова експансія Москви сягає корінням у російські імперські традиції, механізми легітимізації внутрішньої політики, геостратегічні амбіції та ірредентистські домагання на колишні території Царської імперії та Радянського Союзу. Незалежно від дій і реакції Заходу, Путін хоче розширити і зміцнити свою владу і владу Росії. Він і нинішня більшість росіян хочуть насамперед повернути Україну під контроль Москви - бажано без застосування зброї і шляхом переговорів. Однак у разі потреби керівництво і населення Росії готові вдатися до жорстокої військової сили і масового терору, що підтверджується з тижня в тиждень.

Для Трампа, з іншого боку, війна в Україні – всього лише неприємна проблема, якої він хоче позбутися. Під час передвиборчої кампанії він загнав себе в глухий кут, голосно оголосивши, що покладе край цій війні протягом 24 годин. Але він стоїть на тому самому місці після кількох місяців переговорів - без будь-яких відчутних результатів.

Тим часом, внутрішній тиск на нього посилюється. Незважаючи на інтенсивну проросійську й антиукраїнську пропаганду ультраконсервативних американських ЗМІ, Україна, як і раніше, користується високою популярністю серед звичайних американців. Опитування навіть показують, що останнім часом підтримка України і поставок американської зброї до Києва зросла серед виборців-республіканців. Це означає, що майбутній напрямок політики США щодо Росії не є незмінним і можливе повернення до активної допомоги США Україні.

До можливої нормалізації ситуації у Вашингтоні вирішальну роль відіграватиме позиція Європи. Ролі помінялися: раніше Європа наполягала на поступках Москві, а тепер колись яскраво проукраїнські США більш схильні стати на бік Росії. Військова підтримка тепер має надходити насамперед із Європи. Якщо європейці б теж змінили курс, програють не тільки українці.

На карту в Україні поставлено основоположні принципи міжнародних відносин, що сформувалися після 1945 року. Своєю відкритою терористичною війною, яку ведуть із 2022 року, Москва не тільки масово зневажає права людини. Своїми анексіями Росія з 2014 року підриває в Україні основи правового порядку – територіальну цілісність і національний суверенітет держав. Як радянська республіка, Україна була співзасновником ООН у 1945 році. Після здобуття незалежності 1991 року вона ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, стала учасником ОБСЄ і членом Ради Європи. Якщо зараз країна буде роздроблена і позбавлена незалежності, то щось подібне може статися і з іншими державами-членами ООН. Якщо Україна впаде, існує загроза повернення до глобального безладу, який панував до 1945 року.

Засоби запобігання цьому добре відомі: санкції проти Росії та військова і фінансова підтримка України. Однак навіть після більш ніж 11 років війни ці інструменти, як і раніше, використовуються непослідовно. Наприклад, у Європі, як і раніше, заморожено близько 300 мільярдів доларів російських державних коштів. Досі для підтримки України використовувалися тільки відсотки з цих коштів. У тіньовому флоті Росії, як і раніше, перебувають десятки нафтових танкерів, які не підпадають під санкції або підпадають під них лише частково. Крім того, як і раніше, існує безліч лазівок для обходу санкцій, а в російських ракетах, дронах та іншій військовій техніці, як і раніше, використовується західна техніка.

Кількість і якість військової допомоги Заходу залишається недостатньою. В Україну надходить занадто мало зброї, та й то вона часто застаріла. Найважливішим завданням значної частини західної, і особливо європейської, військової промисловості є забезпечення захисту країн НАТО і ЄС та їхніх союзників від Росії. А з 2022 року вироблене обладнання може бути використане в Україні для послаблення потенційного ворога. Однак більша частина найкращої зброї Заходу простоює на базах, складах і в ангарах, замість того, щоб виконувати своє призначення на Донбасі, навколо Харкова або в Криму.

Тільки зовнішній і внутрішній тиск змусить Москву сісти за стіл серйозних переговорів. Ні дружні жести Трампа, ні дипломатичні зусилля Європи, ні спроби посередництва третіх країн не принесуть результату. З 2014 року Кремль із задоволенням бере участь у мирних переговорах на різних рівнях. Однак здебільшого це всього лише театральні вистави, мета яких – виграти час, а також посіяти конфуз і розбрат серед супротивників. Іноді, як наразі у відносинах зі США, переговори навіть дають можливість отримати переваги, які в іншому разі довелося б домагатися військовими засобами. Однак ніщо з цього не послабить апетит Росії до експансії.

Д-р Андреас Умланд - аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).