Саме зараз світові лідери активно обговорюють потенційну мирну угоду між Україною та Росією напередодні зустрічі президентів Сполучених Штатів та Росії на Алясці. Днями раніше Дональд Трамп оголосив про "певний обмін територіями", який варто очікувати у ході укладання угоди. Від захоплення Криму в 2014 році, а особливо гостро після початку повномасштабного вторгнення, територіальне питання завжди було безкомпромісним для обох сторін. Росія вимагає юридичного визнання загарбаних та анексованих територій за нею, поки Україна послідовно наголошує на категоричній неприпустимості передачі окупованих територій агресору.

Політичні торги під час будь-яких перемовин про мир чи перемир’я – не новина. Однак за кожними політичними торгами стоять також правові міркування та обмеження. Якими є ці межі прийнятного і неприпустимого в потенційній мирній угоді за міжнародним правом? Пропоную розглянути це двома частинами: вимоги щодо територіальних поступок і майбутнє репарацій та українського правосуддя за міжнародні злочини. У контексті територій чи прийме міжнародне право територіальні поступки у потенційній мирній угоді, навіть якби Україна під політичним тиском поставила свій підпис під нею? Якою буде доля окупованих територій, якби мирна угода змінювала їх статус? 

Від переможця до парії

Якби події, очевидцями яких ми є, відбувались 150 років тому, Росія би юридично не мала жодних проблем. Обличчя міжнародного права виглядало геть інакше, ніж ми його знаємо сьогодні – ніж все, до чого ми звикли і почали сприймати як належну і звичну рутину. Яка адекватна людина, врешті, сьогодні заперечуватиме, що агресивна війна, спрямована на загарбання чужих територій і підкорення їх населення, є варварським забороненим актом?

Старий правопорядок визнавав війну невід’ємним правом кожної держави. Міжнародне право встановлювало не лише право ініціювати війну за будь-якої нагоди (наприклад, аби завоювати ресурси чи повернути борги), а й також закріплювало "право сильного", де всі здобутки війни залишались за переможцем. Держава, що захопила територію, мала неодмінне право приєднати таку територію, привласнити її майно і розпоряджатися її населенням. Інші держави, відповідно, повинні були визнавати такий титул. Відмова це зробити наражала державу на небезпеку стати наступною жертвою війни.

Дві світові війни, а також Пакт Бріана-Келлоґа про заборону війни як засобу національної політики, підписаний групою 15 держав у 1928 році та врешті широко підтриманий міжнародним співтовариством, кардинально змінили обличчя міжнародного права. По суті, їхні наслідки перевернули ключові принципи старого правопорядку догори дриґом. Війна стала забороненою. "Право сильного" зникло. Держава-агресорка не може претендувати на плоди своїх завоювань. Навіть якщо вона контролює захоплену територію, всі інші держави мають сакральний обов’язок не визнавати такі здобутки. Агресор стає парією.

Нав’язана угода – завідомо мертва для права

Заборона війни призвела до того, що нав’язані силою договори більше не можуть вважатись дійсними. Міжнародне право безапеляційно стверджує: договір, нав’язаний силою чи її погрозами, є нікчемним . Цей термін має надважливе правове значення. Він вказує на те, що нав’язаний договір не існує як правовий факт : він є завідомо мертвим для права і не створює жодних правових наслідків, зокрема прав для агресора й обов’язків для жертви агресії. Нав’язаний силою договір є нікчемним від моменту його укладення і повністю, тобто неможливо вибірково виокремити певні його частини і їх легітимізувати.

Отже, будь-яка майбутня "мирна угода", укладена під тиском застосування сили (бойові дії і напади, що тривають) чи її погрозами (наприклад, заяви російських посадовців про готовність продовжувати війну вічно, поки забаганки Росії не будуть виконані), буде нікчемною . Для міжнародного права не матиме значення, чи Україна офіційно поставить під нею підпис, формально виконуватиме її вимоги чи, можливо, навіть отримає від них певні переваги (наприклад, додаткове озброєння). Єдина угода, яка пройде тест міжнародного права є та, що буде укладена з вільним волевияленням України , коли вона більше не перебуває під тиском сили, а здатна укласти угоду зі справжньої волі. 

Ба більше, міжнародне право забороняє анексію (тобто насильницьке приєднання територій до іншої держави). Ця заборона є абсолютно імперативною , тобто не дозволяє будь-яких винятків чи відступу від неї за жодних обставин. Будь-які положення угоди, що легітимізують анексію, однаково призведуть до нікчемності угоди.

Титул на території і право деокупувати залишатиметься за Україною

Оскільки нікчемна угода не створює жодних правових наслідків, навіть якби Україна під тиском погодилась на визнання окупованих територій російськими, таке визнання не мало би реального значення. Недійсність нав’язаного договору дасть українському уряду легітимне право оскаржити територіальні зміни у будь-який момент майбутнього . Будь-яка спроба затвердити анексію в угоді не скасує статус територій як окупованих Росією за міжнародним правом. Окупація зі свого боку вважається триваючим збройним нападом на територію іншої держави навіть за відсутності активних бойових дій. Це означає, що держава, чия територія окупована, не втрачає свого права на самооборону і деокупацію територій незалежно від того, скільки часу триває така окупація.

Чи залишає міжнародне право взагалі місце для мирних угод?

Врешті, часто виникає логічне запитання, чи окреслене регулювання залишає простір для укладення мирних угод за міжнародним правом. Може видатися, що мирні угоди неодмінно будуть укладені в контексті застосування сили, а, отже, чи буде кожна з них автоматично насильницькою для певної сторони (тобто нікчемною)? Інакше кажучи, чи єдина мирна угода це та, що буде укладена лише після повної деокупації українських територій на виключно українських умовах?

Хоча це би був ідеальний сценарій – як політично, так і з точки зору міжнародного права – це необов’язково єдиний сценарій. Міжнародне право все ще залишає простір для угод про перемир’я (припинення вогню) або різноманітних політичних домовленостей (наприклад, обміну військовополоненими). Однак будь-яка угода, що йтиме в розріз із описаними вище принципами (зокрема укладання внаслідок сили чи її погрози або всупереч забороні анексії) не пройде тест міжнародного права. Це не лише надасть уряду України легітимне право відмовитись від виконання положень такої угоди в майбутньому, але й накладає на всі інші держави обов’язок не визнавати ситуацію, що склалась внаслідок такої угоди правомірною, і співпрацювати задля подолання такої ситуації.

Як виглядає світ, у якому ми хочемо жити?

Часто лунають тези про нездатність міжнародного права ефективно протидіяти російській агресії, зокрема спробам накласти на Україну насильницькі й кабальні умови в потенційній "мирній" угоді. У більш радикальному сприйнятті міжнародне право змальовується як непотрібне беззубе лахміття, неспроможне проявити справжню дієвість. Різницю слід проводити між міжнародним правом (тобто нормами , які встановлюють золотий стандарт поведінки держав) і механізмами реагування на його порушення. Механізми можуть бути далеко недосконалими, однак міжнародне право, так чи інакше, продовжує існувати і ним послуговуються. Тож, ми мусимо брати з цього максимум на свою користь. А вона таки є . Міжнародне право досі продовжує захищати українську територіальну цілісність, навіть якщо практичні механізми примусу Росії до справедливого миру справді відсутні. Міжнародне право перетворює будь-яку потенційну угоду, насаджену силою, на отруєний фрукт для Росії в майбутньому.

Це означає, що, навіть якщо Україна під тиском підпише документ, який бодай якимось чином може трактуватись, як обмін територіями, скільки б часу не минуло, це все одно – наша земля, яка вважатиметься під окупацією. Отже, Україна має право в будь-який момент повернути своє збройним чи дипломатичним шляхом, зберігаючи легітимне право на самооборону.

Максим Віщик, правовий радник GRC, викладач міжнародного права Києво-Могилянської академії