Мар’яна Буджерин. Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України. – К.: Локальна історія, 2025Питання, на які авторка цієї книжки шукає і знаходить відповіді, свого часу, здавалося, вирішувалися вкрай просто. Адже свобода! Однак правові претензії Білорусі, Казахстану й України на успадковану радянську ядерну зброю стали предметом дискусій, у яких міжнародне право і правова практика пропонували суперечливі рекомендації. Тож яким був статус ядерної зброї на території трьох держав - Білорусі, Казахстану й України - після розпаду СРСР? Кому за правом належала ця зброя? Хто на території цих трьох держав мав зберігати і здійснювати юрисдикцію над стратегічною ядерною зброєю і військами, пов'язаними з нею? Які претензії на радянський ядерний спадок могли легітимно озвучити неросійські правонаступники Радянського Союзу? І якщо колишні радянські республіки успадковували всі радянські військові та промислові активи, що залишилися на їхніх територіях, то чому в такому разі не ядерні? У своєму дослідженні "Бомба у спадок" Мар’яна Буджерин нагадує, що на початку 1990-х світ боровся із безпрецедентною перспективою розповсюдження ядерної зброї через зміну суверенної юрисдикції над територією, на якій був розміщений величезний ядерний арсенал, і особливе занепокоєння викликали радянські "блудні бомби" і "відтік мізків" як у Росії, так і в неросійських республіках, на території яких були розгорнуті радянські ядерні озброєння та ядерні об'єкти. У своїй книжці авторка, спираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи, реконструювала багаторівневий переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Після 2014 року на тлі російської агресії цей документ знову опинився в центрі уваги політиків, дослідників, громадськості. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй було обіцяно в обмін на роззброєння? Чи могла вона втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на таку зухвалу агресію?Вадим Денисенко, Віталій Пирович. Постпутін. Росія, з якою нам доведеться жити наступні 50 років. – К.: Наш Формат, 2025Актуальних питань у цій книжці та само чимало, і автори намагаються на них відповісти, "анатомічно" розкладаючи путінський режим на складові частини, пояснюють, чому Путін більше не довіряє ФСБ і не спирається на силовиків, а робить вибір на користь "політичної системи". Отже, якою буде Росія в наступні 50 років? Чи зміниться траєкторія її руху після Путіна в бік лібералізації? Або ж навпаки, диктатор і після смерті залишиться впливовим фактором життя країни-агресора, а консервація режиму продовжиться на основі його "культу"? "Якщо говорити коротко, - підказує Євген Магда щодо книжки "Постпутін" Вадима Денисенка та Віталія Пировича - це дослідження без страху і з елементами препарування Росії. Варто додати, що проаналізована в книзі еволюція відносин Путіна з різними елітами так само допоможе зрозуміти, хто залишиться при владі в "постпутінський" період і власне визначатиме майбутнє Росії, влада в якій завжди трималася на страху перед державою. "Страх перед державою, яка може все, - нагадує автор, - базовий страх будь-якого жителя Російської імперії в будь-який період її існування. Періоди життя в Російській імперії відрізняються (за цим показником) лише тим, наскільки уявлення про світ і майбутнє заполонюють людину й чи є там місце для якихось інших уявлень та розумінь. Період правління Путіна - це період, коли держава все більше звужувала поле самостійного мислення людини. На момент повномасштабного вторгнення в Україну для великої частини російського суспільства держава створила єдино можливу картинку сьогоднішнього і майбутнього. А головний страх людини перетворюється зі страху перед державою (страх бути покараним за скоєні чи нескоєні злочини, а також страх того, що держава все одно десь тебе обдурить) на страх того, що, вийшовши за межі створеної державою картини світу, ти втратиш свою ідентичність, і водночас держава є єдиною картиною світу".Ерін Меєр. Культурна карта, Бар’єри міжкультурного спілкування в бізнесі. – К.: Наш Формат, 2025Мова у цій книжці - про культурні стереотипи, які заважають бізнесу. Але хіба тільки йому? Хіба в побуті ми іноді не дратуємось, наприклад, з того, чому отой чолов’яга так полюбляє вино? О, та ж він француз! А чому ота жінка так жестикулює? А, вона ж італійка! А чого оті поперлися на червоне світло? Невже вони з Харкова? Натомість у "Культурній карті" Ерін Меєр нам підказують, що, запиваючи американський бігмак французьким мерло (тобто вважаючи, що національна культура не відіграє ніякої ролі), ми дивимося на інших людей через власний (без)культурний об’єктив і судимо про них або оцінюємо їх хибно. Тобто не варто пояснювати індивідуальні риси їхнім походженням, але це також не означає, що вивчення культурного контексту непотрібне. З одного боку, вважає авторка, вищезгадані життєві приклади - це жарт, а з другого - приклад міжкультурної плутанини. І, на жаль, схожі непорозуміння можуть перерости у сварки й розривання ділових угод. Та як же цього уникнути й побудувати злагоджену роботу, якщо ви працюєте з іноземцями? Як спрямувати прямоту французів, пунктуальність німців, відкритість американців чи мовчазність китайців на користь усією групи й допомогти їм порозумітися? На ці питання відповідає авторка - консультантка з міжнародної співпраці - яка на реальних історіях демонструє, як взаємодіють представники різних культур, аналізує типові помилки, вчить дивитися на ситуацію очима підлеглих чи керівників, що зростали в іншій культурі. "Якщо успіх бізнесу залежить від вашої здатності співпрацювати з людьми з усього світу, - нагадують нам, - то слід визнати вагу культурних відмінностей і поважати їх. І перше, і друге надзвичайно важливі".Людмила Герус. Історія українського хліба. – К.: Stretovych, 2025Ця книжка - не менш цікава й актуальна за попередня, будучи адресована всім, хто цікавиться питаннями нашої культури та ідентичності. Тож "Історія українського хліба" Людмили Герус - докторки історичних наук, завідувачки відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України - про те, яку роль відіграє хліб в історії, культурі, мистецтві і світогляді українців. Про те, як хліб потрапив до нашого раціону і як за тисячоліття став не лише головною стравою на столі, а тим, через що ми сприймаємо світ. "Про те, що хліб - це важлива частина нашого культурного коду, можна здогадатися по тому, скільки обрядів і ритуалів проводили українці з різними його видами, - нагадує авторка. - Обрядовий хліб відрізняється від звичайного тим, що його основним призначенням було не втамувати голод чи наситити, а виконати за його допомогою магічну дію. В цьому випадку мало значення все, що виходило з-під рук хлібороба: вирощені стебла, зібране зерно, перемелене й просіяне борошно, тісто – ну і сам хліб". Крім того, дізнаємося ми з цього дослідження, українці впродовж віків виконували з хлібом обряди і магічні ритуали: передбачували ним майбутнє, захищалися від злих сил, пророчили щастя і багатий врожай. З ним приймали новонароджених, благословляли на створення нової сім’ї і відправляли на той світ. Також у книжці топові українські бренд-шефи й власники пекарень поділилися унікальними рецептами хліба та особистими історіями про те, як хліб став частиною їхнього життя.Вільям Едвардс Демінг. Вийти з кризи. – К.: Лабораторія, 2025Автор цієї практичної та актуальної книжки недаремно застерігає від того, що можна зробити поширену помилку, втішаючись тим, що копіюєш так звані найкращі техніки або поради щодо успіху інших компаній. Навіть американських! "В Америці кажуть, що якість і продуктивність несумісні: не можна мати те й інше водночас, - нагадує автор. - Більшість керівників заводів вам підтвердять, що тут "або-або". За їхнім досвідом, якщо у пріоритеті якість, відстає виробництво. Якщо у пріоритеті виробництво, страждає якість. Такого висновку вони дійдуть, якщо не знають, що таке якість і як її досягти". Тож, як на думку автора книги Вільяма Едвардса Демінга "Вийти з кризи", втіха щодо від наслідування інших компаній мине доволі швидко, тому що копіювання не забезпечить довготривалої конкурентної переваги. Насправді нездатність керівництва не копіювати, а планувати і передбачати труднощі призводить до марного витрачання людських ресурсів, матеріалів і машинного часу. При цьому причинами збанкрутування компаній, як зауважує автор, зазвичай називають видатки на запуск нового проєкту, перевитрати коштів, знецінення надлишкових запасів, конкуренцію - що завгодно, тільки не справжній корінь проблеми - банальне погане управління. Але що робити керівництву і як дізнатися, які потрібні зміни? Виявляється, сучасні компанії всього лише потребують трансформації стилю управління й відносин уряду з промисловістю, і теорія менеджменту від автора книжки, заснована на знаменитих "14 пунктах для менеджменту", підтверджує, що нездатність планувати майбутнє призводить до втрати ринку, а отже і втрати робочих місць. Загалом, як доводить ця теорія, менеджмент повинен оцінюватися не лише за квартальними дивідендами, але й за інноваційними планами, спрямованими на збереження бізнесу, захист інвестицій, забезпечення майбутніх дивідендів і створення нових робочих місць шляхом покращення якості продукції та послуг.