Кілька кілометрів від передової – і починається інший фронт. Стабілізаційний пункт 5-ї окремої штурмової київської бригади – місце, де кожен день вирішується, чиє серце битиметься далі. Підвали перетворені на повноцінні медичні зони. Тут все працює на одне – зберегти життя.

В приміщенні поки надзвичайно тихо і спокійно. Ранок іноді – найспокійніша частина доби для медиків, коли вже спала інтенсивність надходження поранених. Зараз медичні працівники можуть трішки перепочити.

Серед військових лікарів – медбрат Іван. Рудоволосий чоловік з приємною посмішкою. Він люб'язно проміняв свій відпочинок на розмову із нами, щоб розповісти про роботу стабілізаційного пункту на Донеччині.

У стабілізаційному пункті не має значення, хто з поранених з якої частини. Усіх приймають – із будь-якого підрозділу, будь-якого напрямку. Тут немає поняття "свій" та "чужий".

"Ситуація з пораненими трохи складна. Поранених буває дуже багато. Ми просто не рахуємо і не стежимо за цим, надаємо допомогу. Але поранених дійсно вистачає, їх багато. Ділянка фронту досить велика, тому звідки можуть довезти, звідти й везуть. Ми приймаємо абсолютно всіх поранених, у нас немає перебору – бригада наша чи не наша, ми приймаємо повністю напрямок", – розповідає Іван.

Засилля БПЛА на фронті створює нові виклики не лише на полі бою, а й в медицині, адже наразі найбільше поранень та пошкоджень саме від ударів безпілотників.

"Зараз багато з опіками привозять. FPV виносять запальні заряди. Найбільше – саме таких поранень", – каже медичний працівник.

Щоб поранений потрапив на стабілізаційний пункт, часто доводиться проводити небезпечні заходи. Ворожі обстріли унеможливлюють евакуацію пораненого. І бійцям доводиться чекати.

Щодня до стабілізаційного пункту доправляють військових із пораненнями різного ступеня тяжкості (фото: РБК-Україна)

"Це може бути 40-50 хвилин, година, а може бути кілька днів. В залежності від того, де боєць отримав поранення, як можна туди добратися евакуаційним екіпажем і його дістати", – каже Іван.

Поранених ніколи не кидають на призволяще. Доки вирішують питання логістики, тим часом за допомогою БПЛА відправляють необхідні медичні засоби.

"Якщо є дуже велика загроза, турнікети і знеболення скидають з дронів. А побратими надають допомогу", – додає чоловік.

Медики безперервно знаходяться на звʼязку із бійцями, адже часто первинні заходи надання допомоги варто переглянути, аби уникнути того ж турнікетного синдрому.

"Часто грає роль характер поранення. Якщо ампутація була і є масивна кровотеча, то вони не можуть зробити конверсію турнікету. Але інколи буває таке, що поранення незначне, але накладений турнікет. У таких випадках повідомляється, що потрібно накласти бандаж, зняти турнікет або послабити", – розповідає медик.

Медбрат Іван у цивільному житті працював в реанімації (фото: РБК-Україна)

У стабілізаційний пункт щоденно прибувають військові з різними видами поранень, проте найважчі випадки все ж повʼязані з масивними кровотечами. Це найбільша небезпека для життя бійця.

" Коли турнікет накладено невчасно або неправильно, ми маємо справу з масивною кровотечею. А зараз ще й спека. Рани запалюються, мухи, бруд, і ми мусимо все це очищати. Бо бійцю ще в госпіталь їхати, а там більш стерильне середовище", – каже Іван.

Часто доводиться знімати турнікети, робити перев’язки, вводити кров та плазму. Медики стабілізують і готують до транспортування.

"Ми можемо поновити кров'яне русло, дати плазму, провести деякі дрібні аналізи, зробити рентген, накласти шини, познімати турнікети. Насправді у нас дуже широкий спектр надання допомоги. Ми можемо взяти, наприклад, бійця і відправити в госпіталь в плюс-мінус стабільному стані. Ми проводимо тут за потреби реанімацію, інтубацію, дренування", – перераховує він.

Під час війни велика потреба для кожного медичного закладу – це кров. Вона є головним ресурсом, який рятує життя.

"Ми користуємося тільки однією групою крові, це перша мінус. Наразі у нас її достатньо. Ми робимо замовлення і нам в шпиталі видають. Якщо нам не вистачає, посилаємо посеред тижня екстрену машину і нам довозять кров", – розповідає Іван.

Критично важливо довезти пораненого швидко, бо крововтрата дуже небезпечна (фото: РБК-Україна)

Майже стерильну тишу перериває гучний вигук. "Поранений!"

У цей момент кожен з медиків буквально підскакує і готується зустріти бійця. Кожен знає свою роль і місце. І чітко виконує протокол.

У приміщення завозять військового. Чоловік, 23 роки. Його свідомість змішана, навколо шиї крізь бинти видніються плями крові. Поки лікарі виконують свою роботу, ми лиш осторонь спостерігаємо, аби не заважати – кожна хвилина, кожен рух – на вагу золота. Згодом Іван розповідає нам про пораненого.

"Поранення досить глибоке. Було уламкове поранення шиї і лобної ділянки. Ми зупинили кровотечу, стабілізували стан, поповнили крововтрату. Дали йому препарати крові і плазму. І заінтубовували, можна сказати, уві сні, відправили на шпиталь", – розповідає медбрат.

Далі на бійця чекає вже лікування в шпиталі. Головне наразі, що він живий і в стабільному стані. Згодом він потрапить до рук фахівців вузького профілю та реабілітологів.

"Поранення важке, так як це шия і голова. Результат в таких випадках передбачити дуже важко. Цим вже будуть займатися безпосередньо нейрохірурги", – розповідає Іван.

Часто медики знімають турнікети, роблять перев’язки, вводять кров і плазму (фото: РБК-Україна)

Щоразу як медики проводжають поранених на наступну ланку допомоги – щиро сподіваються, що військовий швидко одужає. Іван згадує один із найважчих випадків на його службі.

"Був випадок, коли бійця привезли у вкрай важкому стані з ампутаціями двох ніг, однієї руки, пораненням черевної порожнини і грудної клітини. І вже при під'їзді до стабілізаційного пункту в нього зупинялося серце. Ми його завели, провели успішну реанімацію. Наскільки ми потім дізнавалися, що він доїхав до Дніпра. А вже далі що з ним, то невідомо", – згадує медбрат.

Найважче для кожного медика – приборкати і вимкнути емоції, адже вони можуть заважати якісно надавати допомогу пораненим. Хтось лиш тут почав здобувати такі навички, а хтось і раніше працював в медичних закладах і вже вибудував барʼєр ще раніше.

"Коли я прийшов до війська, в мене вже цей бар'єр існував: я до цього працював багато років в лікарні, в реанімації. Якщо зараз прийму якусь конкретну людину близько до серця, то наступній не зможу надати адекватну допомогу. У мене ціль – надати чим більше допомоги бійцям і просто поставити ширму, відгородитися і працювати далі. Знаю, що якщо я тут відволікся, то там я можу щось пропустити, а ми не маємо на це права. Для нас кожне життя бійця – це як своє власне ", – пояснює Іван.

На стабілізаційному пункті готують захисників до евакуації в лікарні – наступну ланку допомоги (фото: РБК-Україна)

Українським медикам часто доводиться надавати допомогу російським полоненим, яких привозять бійці з передової. Але навіть розуміючи, що це ворог, медики надають їм повноцінну допомогу, як своїм.

"Ти бачиш поранення, ти працюєш з пораненням. Ти надаєш допомогу, і все. Ми не звірі. Ми не можемо добивати собі подібних", – наголошує Іван.