Путін, загалом-то, міг би стати найщасливішим правителем в історії як самої Росії, так і, мабуть, усієї першої чверті XXI століття. Волею долі, нічим цього не заслуживши, він отримав ключі від країни з колосальним ресурсним потенціалом, значним (і відносно молодим на 1999 рік) населенням та широким полем «м’якої сили» навколо.

До того ж у спадок йому дісталася економіка з переважно проведеними ринковими реформами. У цьому Росія на два порядки випереджала Україну та й інших сусідів за рівнем дерадянізації.

Умови були винятково сприятливі: стабільний ресурсний тренд, відкритий доступ до ринків Європи, до зростаючого ринку Китаю та ексклюзивний – до ринків сусідів. На тлі зміни вектора американської зовнішньої політики після 11 вересня 2001 року Росія отримала унікальне становище – партнера США, що водночас мав сильні позиції на Близькому Сході, в Середній Азії та Центральній Європі.

Залишалося тільки будувати «Канаду+»: країну, можливо, трохи менш демократичну, але з додатковим бонусом у вигляді власної сфери культурного та економічного впливу.

Проте такий шлях вимагав персональної «жертви» – відмови від ролі царя-клептократа. Як мінімум, він вимагав поваги до сусідів, уміння домовлятися, а не ламати всіх через коліно; передбачав необхідність тиснути руки й чесно вести перемовини навіть із «молодшими» партнерами.

Та протягом усього шляху Путіна підводили власні комплекси й бажання стати в один ряд не з Конрадом Аденауером чи Пак Чон Хі, а з тиранами на кшталт Петра І або Сталіна – тільки з палацом у Сочі. Власне, усю цю зневагу, зверхність і прагнення отримати все одразу ми й побачили в його взаємодії з таким само одержимим власним его президентом США.

Коли Путіну знову неймовірно поталанило й він отримав шанс на політичну перемогу без виграшу на полі бою, йому здалося, що він ухопив Бога за бороду.

Але якщо зазвичай за спиною Путіна стояла ресурсна перевага його країни, а проти нього – вразливість демократичних механізмів до прямого тиску, то тепер ситуація змінилася. За три з половиною роки бездарної війни проти України та 25 років найкорумпованішого режиму в історії його позиції значно ослабли. А навпроти опинилася людина з не менш роздутим его.

Чи пощастить йому знову? Чи вдасться «проскочити» цього разу? Адже його режим та економіка й так дихають на ладан, і може вистачити відносно невеликого поштовху.

Зрештою, траєкторія його падіння очевидна. Питання лише у часі. І чим швидше цей режим занепаде, тим швидше світ зітхне з полегшенням, а Україна здобуде остаточну перемогу.