У цій декларації про наміри 35 держав-учасниць взяли на себе зобов’язання щодо недоторканності кордонів, мирного врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до прав людини та основних свобод. Вони також погодилися співпрацювати в економічній, науковій та культурній сферах. Захід і Схід, втомившись від жорсткої конфронтації, вирішили діяти і жити в координатах взаємних політичних компромісів. Чому подібне стало можливим? Хто отримав від того найбільший зиск і що з того вийшло?

Світ у 1975 році: всі втомились від холодної війни

Британський історик Френсіс Уін у книжці «Дивні дні. Золота доба параної» пише про 70-ті роки ХХ століття як про «найбільш безлике… десятиліття». Позаду залишились буремна сексуальна революція, божевільна Карибська криза тощо. Європа втомилася від напруги протистояння, від риття бункерів на випадок атомної війни, натомість прагнула стабільності, взаємодії, співпраці та миру навіть із комуністами. Модним словом стає французьке слово «детант» – розрядка. Одним із тих, хто запровадив його у тогочасний дипломатичний лексикон (вірніше поновив від 1912-го) був Генрі Кіссінджер – спочатку радник президента США Ніксона, а згодом Держсекретар США. Ніксон – нечувана річ – у 1972 відвідав Китай і СРСР, а очільник СРСР Леонід Брежнєв у 1973 році здійснив візит у Бонн – столицю капіталістичної Німеччини. Чималу радянську делегацію розмістили в готелі «Петерсберг». Генсек згадував за чаркою воєнну молодість, залицявся до дружини Віллі Брандта і розбив новесенького, тільки-но подарованого німцями мерседеса. На світлинах Брежнєв виглядає щасливим, наче хлопчисько: куди й поділася грізність. І справді: справи рухались у потрібному для СРСР напрямку. Попри те, що гонка озброєнь продовжувалась – «ми озброювались, наче наркомани…» – кине Георгій Арбатов, радянський експерт-міжнародник, дипломатичні відносини з Заходом значно пожвавилися. У вересні 1973-го ООН визнала Східну і Західну Німеччину суверенними державами. Залишалося трішечки дотиснути, щоб остаточно досягти свого.  

Інтереси сторін: кому і чому найбільше були потрібні Гельсінкі-75

Ініціатором скликання європейської безпекової Конференції був СРСР. Москва затято прагнула цього протягом багатьох років, починаючи ще з 1954-го. Головним завданням Радянського Союзу було досягти визнання його повоєнної гегемонії у Східній Європі за допомогою гарантій недоторканності кордонів та невтручання у внутрішні справи держав. Також існувало ще декілька факторів: у зібраному під радянською парасолькою соціалістичному таборі було неспокійно, про що свідчив 1953 рік у Східній Німеччині, 1956-й в Угорщині та 1968-й у Чехословаччині. Всередині Союзу теж почали з’являтися перші тріщинки: залунали поодинокі голоси дисидентів. Час, коли можна було всіх перестріляти, як то було за Сталіна минув, тож Кремль почав шукати дипломатичні шляхи вирішення проблеми. Визнання на міжнародному рівні мало б підвищити статус радянського блоку як і всередині країни, так і ззовні. Кремлівський лідер надавав надважливе значення цьому договірному зобов’язанню, яке, на його думку, мало запобігти майбутнім «празьким веснам», зміцнити доктрину Брежнєва, заспокоїти дисидентів усередині СРСР і забезпечити його власну репутацію «голуба миру».

Натомість США від самого початку не надто охоче підтримували ідею Європейської безпекової конференції, з недовірою і скепсисом ставлячись до проведення велелюдних міжнародних зібрань. Американці надавали перевагу переговорам один на один. Але зрештою погодились, побачивши згоду Кремля прийняти деякі американські пропозиції, а також налаштованість західних німців до конструктивного контакту з СРСР. Крім того, ніхто нічим не ризикував: НАТО схвалило переговори з Варшавським договором про взаємне скорочення сил в Європі; в рамках «Остполітики» Віллі Брандта було укладено радянсько-західнонімецький договір про визнання кордонів післявоєнної Польщі, а також угоду між чотирма державами, що окупували Берлін, про збереження статус-кво в цьому місті. Все давно було поділено й узгоджено, ніхто не був зацікавлений у зміні європейської політичної карти.

Три кошики, або кордони, торгівля й ідеї

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі відкрилася у Гельсінкі 30 липня 1975 року й завершилась 1 серпня підписанням о 17.00 Заключного акта – довгого і складного документа (100 сторінок і понад 30 тисяч слів). Цьому передував тривалий період переговорів довжиною в три роки. Для обговорення на Конференції були підготовлені, як би сказали зараз, три основних кейси угод. Тоді дипломатичний жаргон був інший, тож їх називали кошиками.

«Перший кошик» був політичний: угоди з нього закріплювали розподіл Європи на Східну і Західну, тобто те, чого так прагнув СРСР – сталий кордон. Держави-учасниці не тільки зобов’язувалися «поважати суверенну рівність та своєрідність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітету та охоплені ним, зокрема право кожної держави на правову рівність і територіальну цілісність», але й «утримуватися від будь-якого втручання, прямого чи опосередкованого, індивідуального чи колективного, у внутрішні та зовнішні справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої держави учасниці незалежно від їхніх взаємних відносин». Брежнєв тріумфував. Усе складалося якнайкращим для нього чином. Щоправда, з ініціативи Канади, Ірландії та Іспанії була додана поправка, що в разі мирної домовленості держав встановлені кордони «можуть бути змінені» (це було зроблено з надією на те, що Німеччина колись об’єднається). Було й ще одне зауваження. США, а слідом за ними і глави держав НАТО, принципово відмовились визнавати насильницьке приєднання Латвії, Литви та Естонії до СРСР. Кремль мусив це «проковтнути».

«Другий кошик» – економічний, торговельний. Тут держави-підписанти знайшли найбільше точок дотику і розуміння, але він був і найскладнішим, адже в ньому йшлося про доступ до комерційної таємниці, спрощення поїздок для бізнесменів і взаємодії між плановою та ринковою економіками. США заключили договори про продаж зерна та деяких наукових технологій до СРСР; Захід надавав країнам Східної Європи позики, аби ті мали змогу купувати товари на тому ж таки Заході. Все це разом сприяло пожвавленню товарно-грошового обігу в Європі.

«Третій кошик» – гуманітарний, або Кошик прав і свобод людини. Зафіксовані в ньому принципи (в Заключному акті вони стануть Главою VII) зобов’язували держав-учасниць «поважати права людини і фундаментальні свободи, зокрема свободу думки, сумління, релігії та віросповідання всіх людей незалежно від раси, статі, мови спілкування чи релігії». Країни-підписанти мали «просувати і заохочувати ефективну реалізацію громадянських, політичних, економічних, культурних та інших прав і свобод», а також «визначати й поважати свободу особистості сповідувати та практикувати, окремо чи спільно з іншими, релігію чи віросповідання, діючи відповідно до настанов її власного сумління». Ці принципи трохи непокоїли радянську делегацію, особливо представників КДБ, але свої ж і заспокоїли: мовляв, «це наша внутрішня справа, все одно, ніхто не втручатиметься». До того ж, ці гуманістичні принципи запропонували не американці, а західноєвропейці та Канада. Тож відхилити їх було незручно.

Троянський кінь свободи за залізною завісою, або хто кого переграв

Здавалося, то були просто нудні слова про «права і свободи», які навряд чи сприймалися всерйоз деякими цинічними політиками. Але, як зауважує британський історик Тоні Джадт у книзі «Після війни. Історія Європи від 1945 року», «саме з цих слів і цих довгих речень виріс Гельсінський правозахисний рух». Вони дали поштовх створенню численних «Гельсінських груп» у Радянському Союзі: в Москві, Україні, Литві, Латвії, Естонії, Грузії, а також стали основою для роботи багатьох східноєвропейських дисидентів та правозахисних організацій. Наприклад, таких як рух за громадянські права в НДР, «Хартія 77» у Чехословаччині, «Солідарність» у Польщі та «Г’юман Райтс Вотч» (Human Rights Watch), котрі посилалися на акт Гельсінкі. Кордони, за визнання яких так вболівав Брежнєв, виявилися значно слабшими за ідеї свободи, а дотримання прав людини стало наріжним каменем у протистоянні між державою і суспільством. Вже за рік після підписання Заключного акта, наче гриби після дощу, в СРСР та на підконтрольних йому територіях почали виростати клуби, хартії, мережі, товариства, спілки тощо, учасники яких вимагали одного: щоб їхні уряди дотримувались підписаних Гельсінських угод 1975 року, надрукованих у пресі. Каральні органи переслідували правдолюбів, кидали в тюрми, психіатричні лікарні, засилали в ГУЛАГ, але все одно, зрештою програли їм у боротьбі. Згодом Джеральд Форд скаже, що Брежнєв і компанія, підписуючи Гельсінські угоди, самі того не підозрюючи, «притягли власними зусиллями троянського коня свободи на власну територію».

Мир – це не папірець

Але все це стане очевидним лише згодом. Як пізніше зауважив Кіссінджер: «Мало який дипломатичний процес так яскраво висвітлив обмеженість людського передбачення». Тоді ж, серпневого надвечір’я 1975 р., підписання Гельсінських угод стало символом успішної дипломатії та консенсусу, що дало шанс подальшій трансформації міждержавних відносин на Європейському континенті.

Президент США Джеральд Форд у своїй урочистій промові з нагоди підписання Заключного акта зауважив, що «Мир – це не папірець. Мир – це процес, що потребує взаємної стриманості та практичних домовленостей… Історія судитиме цю Конференцію не за тим, що ми тут говоримо сьогодні, а за тим, що ми робимо завтра – не за обіцянками, які ми даємо, а за обіцянками, які ми виконуємо».

Гельмут Шмідт, канцлер ФРН: «Цілі НБСЄ безпрецедентні. Вперше держави Європи та Північної Америки сіли разом за один стіл, щоб обговорити весь спектр своїх проблем».

Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв наголосив, що «…немає ні переможців, ні переможених; ні тих, хто чогось набув, ані тих, хто втратив… Перемогли всі: країни Сходу та Заходу, народи соціалістичних і капіталістичних держав, незалежно від того, чи є вони учасниками альянсів, чи нейтральними, великими чи малими. Це було здобутком для всіх, хто цінує мир і безпеку».

Ранній оптимізм і перші злами

Впродовж певного часу НБСЄ відігравала вагому роль у європейській політиці. Організація була дієвою та ефективною. Крах комунізму в Східній Європі в 1989-1990 роках і майбутнє возз’єднання Німеччини вимагали проведення другої зустрічі на найвищому рівні НБСЄ для офіційного завершення Холодної війни: ця зустріч відбулася в Парижі в листопаді 1990 року. На ній було офіційно покладено край давній конфронтації між західним та радянським блоками в Європі. Число членів скоротилося з 35 до 34 у зв’язку з возз’єднанням Німеччини в жовтні того ж року. Але далі відбувся процес розширення. У 1991 році членами організації стали Естонія, Латвія та Литва, а Росія посіла місце колишнього Радянського Союзу. У 1992 році до організації долучилися інші республіки колишнього Радянського Союзу, а також Албанія. 1 січня 1995 року організацію було перейменовано на ОБСЄ. На сьогодні вона є найбільшою у світі регіональною міжурядовою організацією з питань безпеки, простягаючись мало не на пів світу, аж до Монголії включно. До її складу входять 57 держав-учасників.

Порожні кошики, або що залишилося від Гельсінкі-75?

Здається, що нинішні кошики ОБСЄ порожні. Сенси, закладені далекого 1975-го – якщо й не вичерпали себе, то суттєво змінилися, так само, як суттєво змінився відтоді світ і Європа зокрема. Гельсінські угоди 1975 року були породженням Холодної війни. Хаос комуністичного світу, що падав на початку 90-х, зробив НБСЄ потрібною. Трансформація політичного ландшафту Європи вдихнула в неї нове життя, але відтоді минуло пів століття і сьогодні організація переживає глибоку кризу, потребуючи або повного переформатування, або демонтажу, про що неодноразово заявляли дипломати. Анексія РФ українського Криму стала серйозним тестом, який структура не пройшла. «ОБСЄ бачить усе, але не може нічого» – ця надзвичайно влучна, саркастична й гірка критика, якнайкраще характеризує ОБСЄ. Остаточним ударом став 2022 рік – рік відкритого повномасштабного вторгнення РФ на територію України, коли головна безпекова організація Європи показала свою цілковиту безпорадність, фактично перебуваючи заручницею країни-агресора.

Чи є вихід?

Джеральд Форд, 38-й президент США, виступаючи в 1995 році з нагоди 20-річчя підписання заключного Акта Гельсінських угод, колись страшенно за них розкритикований, як би сьогодні сказали – захейтений (зрештою Гельсінкі-75 вартували йому програного другого президентського терміну), сказав: «Сьогодні, коли ми стикаємося з суворою реальністю серпня 1995 року, я згадав слова президента Лінкольна, коли він постав перед жахливими випробуваннями Громадянської війни в США. Республіка висіла на волосині і він зауважив, що «ситуація надзвичайно складна, але… оскільки наша справа нова, нам треба думати по-новому і так само по-новому діяти». Тож була би воля.

Світлана Шевцова, «Укрінформ»