Впливове американське видання Politico ще у 2022 році опублікувало статтю Андріана Каратницького, колишнього президента Freedom House, старшого наукового співробітника Атлантичної ради, яка має назву Putin’s Genocidal War (Геноцидна війна Путіна). В ній він зокрема пише: «Напад президента Росії Володимира Путіна на Україну є першою міждержавною війною в сучасну епоху, де на кону стоїть виживання як держави, так і цілої нації. У 20-му та 21-му століттях великі війни та конфлікти часто загрожували суверенітету держав або виживанню бездержавних народів та національних меншин. Але ця війна є безпрецедентною, оскільки ставить під загрозу обидва аспекти».

Далі Андріан Каратницький наголошує: «І реальність цього геноциду, що зароджується, є ще однією причиною для Заходу зробити все можливе, щоб запобігти перемозі Путіна. Якщо йому дозволять стерти Україну з карти, це буде не просто моральна катастрофа; це підживить гуманітарну катастрофу, яка пошириться далі в Європу та лише посилить найагресивніші інстинкти Путіна щодо інших сусідів Росії.»

Не бачити геноцид, який здійснює Путін щодо українського народу, означає не тільки ігнорувати історичні реалії сучасності, а й провокувати Російську Федерацію на силове захоплення всього Європейського континенту.

В цьому контексті головним протиріччям в стратегічному баченні президента Сполучених Штатів Дональда Трампа та українців є те, яку ситуацію можна вважати прийнятною для припинення воєнних дій в Україні. Виглядає, що американський президент вже давно вирішив для себе, що територію України оптимально буде поділити за принципом, за яким було розділено Корею – на Південну Корею та Північну Корею. Тобто, все, що вже встигла захопити терористична Російська Федерація, залишається за нею.

Звісно, коли ділиш не свої землі, то будь-який такий позірний «мирний компроміс» видається досить привабливим. І не можна виключати того, що у Вашингтоні вже порахували наперед, що поступки Росії на українські землі, які московити захопили та зараз контролюють, зрештою можуть стати частиною мирної угоди.

Це не на багато відрізняється від потрактування Москвою так званих «реалій на землі», коли все захоплене силою, вони автоматично зараховують до своїх територіальних активів.

Але подібний підхід не дуже відрізняється від бажання Путіна вважати все те, де ступив чобіт російського солдата, – своїм. Як би це потім не називати – «реаліями на землі», «об’єктивним баченням обставин», котрі існують насправді, чи «тверезим підходом до геополітики», ситуація від цього не може змінитися. А згоду на окупацію Росією міжнародно визнаних українських територій, в жодному разі, не можна записати до політичних активів західної цивілізації, щоб там далі хто не говорив.

Потрібно дивитися фактам у вічі – російського диктатора Путіна можливо зупинити тільки силою. Будь-які поступки провокуватимуть Кремль до ще більшої експансії, а дотримання сумнівного принципу – «мир за будь-яку ціну», не принесе ні миру, ні стабільності. Насправді стаючи лише короткотерміновим відтермінуванням ще більшого наступу сучасної вісі зла на демократичну західну цивілізацію.

Нав’язлива ідея Путіна виходить далеко за межі ефемерного відновлення колишнього Радянського Союзу. Вони, на пару з Китаєм, прагнуть нагнути під себе увесь світ. А це вже набагато серйозніше, ніж намагання відновити своє домінування на колишньому пострадянському просторі. При чому, від початку політика замирення російського диктатора не спрацьовує. Свого часу колишній президент США Барак Обама ніяк не відреагував на окупацію українського Криму. І ми добре пам’ятаємо, що за цим відразу ж відбулася окупація Російською Федерацією Донбасу.

І тут важливо, чи можуть російські загарбання бути тимчасово визнані частиною необхідних умов для припинення воєнних дій? Адже формулою досягнення миру мусить стати повний відхід російських військ до кордонів 1991 року. Що і є необхідною умовою для будь-якого послаблення санкцій щодо Російської Федерації. Як з цим бути? Адже якщо винагородити агресора, ця змія насилля поповзе далі та намагатиметься проковтнути ще більше українських територій.

А як бути з тим, що Москва постійно намагається винести поза рамки будь-яких переговорів окупований український Крим? Визнання, що ця тема взагалі не обговорюється, як того хоче Путін, означатиме де-факто підтвердження того, що доля Кримського півострова вже назавжди вирішена. Що по-суті стає нагородою імперіалістичному загарбнику за розв’язання війни, порушення Мінських угод та за вторгнення в суверенну демократичну державу.

Навряд чи варто знову повторювати помилки історії, коли під час Другої світової війни на поталу Гітлеру віддавалися одна за одною країни, включаючи і аншлюс Австрії. Нацисти завоювали половину Європи, перш ніж союзники втрутилися. Зараз Путін робить те ж саме, посилюючи війну з Україною та дестабілізуючи всю Європу.

Диктатор постійно випробовує Америку та Європу «на слабо», а ті роблять вигляд, що він ще ніяк не перейшов межу, за якою потрібно допомагати Україні по справжньому. Адже Українська держава весь час воює з сильнішим ворогом із зав’язаною за спиною рукою, і це видається за нормальний стан речей. Хоча ще на початку Великої російсько-української війни американський генерал у відставці Бен Годжес, який  командував армією США у Європі, чітко пояснив, що потрібно Україні, аби не програти війну з Росією.

В той час, коли все більше стає очевидно, що цивілізаційну війну добра зі злом виграти напівдопомогою неможливо, наші американські та європейські союзники ніяк не готові визнати того, що це не тільки війна України. А це війна Європи, і Америки, яка на довгі десятиліття а то й століття здатна визначити подальшу долю людської цивілізації. Від самого початку шанси України були нерівними, і вони й досі залишаються такими.

Вже зараз виникає питання – що будуть робити наші союзники, якщо Північна Корея перекине на фронти війни 30 тисяч своїх підготовлених солдатів? Можливо, тоді було б доцільно запропонувати військовослужбовцям з держав-членів НАТО участь на суто добровільній основі, за пільги та інші види військових бонусів, щоб  сформувати підрозділи для боротьби пліч-о-пліч з українськими воїнами та для їхньої підтримки в протидії введеним військам з КНДР? Звісно, вивівши їх тимчасово зі штату своїх армій,  на час участі в операціях в Україні. Тоді це урівняє шанси в протистоянні з терористичною армією Путіна.

Хтось може сказати, що це лише спровокує загострення конфлікту. Проте, конфлікт вже загострений Північною Кореєю та Китаєм. Спочатку Північна Корея збрехала про направлення військ, але потім швидко вияснилось, що її війська вже залучені до цієї страшної війни. Не говорячи вже про те, що так звані «китайські добровольці» також беруть участь у цій війні. Хоча в Пекіні постійно це заперечують.

Безпека – двосторонній процес. Тому важливо не давати фору ворогам, які посягають не тільки на зміну світового порядку, а й на право націй мати свої незалежні держави. Проводячи історичну аналогію, варто пригадати, що передача в 1938 році нацистському фюреру Судетської області виявилася невдалою спробою запобігти війні. 

Керуючись такими ж намірами, західники воліли закривати очі на вторгнення Путіна в Молдову, Грузію та в українській Крим. Вони необачно дозволили російському деспоту грати у свою гру, не зрозумівши, що той хоче заграбастати всю територію Української держави, а не тільки її Схід, чи Південь.

Путін використовує тактику Гітлера, але видно у Дональда Трампа не вистачило часу, щоб ознайомитися з історією Другої світової війни, а тим більше провести паралелі та зробити з цього відповідні висновки. Псевдотеорія про те, що болісні поступки припиняють війни, є надзвичайно хибною та небезпечною.

Проте, в політиці президента Сполучених Штатів Дональда Трампа щодо України та Російської Федерації, прослідковується явна непослідовність та часте нерозуміння справжніх намірів Путіна. Трамп пізно почав усвідомлювати ненадійність домовленостей з російським диктатором. 

Хоча від початку було очевидно, що зовнішня політика президента США Дональда Трампа мала б бути керована не особистими образами, симпатіями, чи антипатіями, а стратегічними міркуваннями. Виглядає на те, що трампівській адміністрації й досі бракує послідовних підходів до визначальних геополітичних проблем сучасності.

В той час, коли Путін повністю зациклений на своїй ідеї фікс – знищенні української державності. Одержимість російського диктатора Україною лікується тільки силою, а не умовляннями, чи імітацією «компромісів», котрі на перевірку виявляються нічим іншим, як вимогою капітулювати перед Росією.   

Кремлівський довгожитель ніколи не відмовиться від свого архаїчного імперського мислення. Тому його збочену агресію потрібно розглядати, як небезпечний виклик не лише Україні, чи Європі, а як загрозу глобальній стабільності.

Хай там як, але зараз ми можемо спостерігати певні зрушення. Адже ініціатива Трампа-НАТО знаменує собою помітний прорив: Європа фінансує підтримку України у сфері озброєнь, а президент США ставить конкретний ультиматум Росії.

І хочеться вірити в те, що ця спільна стратегія буде здатна змусити Путіна зробити остаточний вибір – або прийняти дипломатію, або зіткнутися з критичним для його тоталітарного режиму поглибленням економічних та військових наслідків.