Багатьох роздратував парадоксально-провокативний стиль моїх дописів про «картонний майдан». Народ вимагає sancta simplicity. Спробую.

Чи є благом відносна незалежність НАБУ та САП (як і будь-яких інших правоохоронних органів) від політичних гілок влади? Однозначно.

Чому ця незалежність не може бути безумовною? Бо закон про ці інституції ухвалює (і змінює) парламент, підписує президент, а його очільників призначає виконавча влада. Усі ці політичні органи прямо чи опосередковано отримують владу з рук народу (який у демократіях вважається сувереном).

Чи зробив дурницю президент, ініціювавши, пролобіювавши та похапцем підписавши і оприлюднивши законопроєкт 12414? Безумовно так. Речі, у яких певен на 100% не робляться знишка і похапцем. Сам стиль невдалого президентського «бліцкригу» свідчить, що Банкова хотіла провернути огидну оборудку, поставивши країну перед доконаним фактом.

Чи добре, що люди вийшли на вулиці захистити одну з останніх противаг монополізованій в руках Банкової влади? Однозначно. Коли майже всі владні інституції стали «продовженням рук» Банкової, будь-який рештки стримувань та противаг в системі влади є добром.

Чи робить це антикорупційну вертикаль недоторканими? Чи знецінює це обвинувачення проти конкретних працівників НАБУ? В жодному разі. Антикорупційні органи (як і будь-які інші) повинні мати свої стримування та противаги в системі влади. Тому аплодую роботі СБУ, яка викрила звʼязки окремих працівників НАБУ з ворогом. Правоохоронці мають тримати в тонусі одне одного. Але в жодному разі не перетворювати здорову конкуренцію на міжінституційну війну.

А тепер про складніші питання. Про те, що мене справді тригерить. Я не побачив у протестах навіть натяку на розуміння глибинних причин хронічної хвороби української державності. А саме – її хибну конституційну архітектуру. Бо жодне НАБУ не компенсує надмірну концентрацію повноважень в руках президента, брак парламентаризму, відсутність культури правовладдя, засадничі хиби юридичної освіти та незалежність судів.

Вулиця в усі часи любила публічні страти. І якщо НАБУ таки добереться, а ВАКС відправить за ґрати того ж Міндіча, Татарова чи Єрмака, народ в екстазі аплодуватиме. Рейтинг антикорупціонерів злетить до небес. Але це перетворить Зеленського на «кульгаву качку», як «справа Свинарчука» перетворила Порошенка. У (відносно) мирні часи це не просто Ок – це чудово. Наслідки такої безкомпромісної боротьби з корупцією посеред великої війни не такі однозначні.

Тому я раз у раз повторюю наче мантру. Боротьба з корупцією – це не панацея. Це лише один з елементів оздоровлення української державності. Замало ампутувати корупційні метастази – треба збалансувати організм та почати вести здоровий спосіб життя.

Тому без встановлення ефективного балансу повноважень політичних гілок влади, без відродження парламентаризму, без переосмислення політичних прав як привілею, який треба заслужити, а не права за народженням, без створення в парламенті «палати громад», яка б представляла місцеве самоврядування, без нового етосу правничої професії, без справедливого та ефективного судочинства тощо – єдиним запобіжником від узурпації влади залишатиметься вулиця. А єдиним шоу країни – полювання на топкорупціонерів.

Водночас росіяни кілометр за кілометром захоплюватимуть українські території, ТЦК чинитимуть свавілля, правоохоронці стригтимуть вовну, люди тікатимуть за кордон, а Україна перетворюватиметься на failed state.

Президент спішно позадкував, намагаючись перекласти провину за невдалу авантюру на парламент, який давно став rubber stamp в руках його офісу. Українці відстояли один з останніх плацдармів, непідконтрольних Банковій.
Але незалежність НАБУ та САП від генпрокурора – це не стратегія системних перетворень. Якої Україна вкрай потребує, аби не програти війну. Плацдарми потрібні аби переходити в атаку.

Але я боюсь, що антикорупційне шоу продадуть народу як ті самі «системні перетворення». Бо покарання корупціонерів безумовно важливе. Але воно ніяк не замінить перетворення України на ефективну державу через структурний конституційний редизайн.