На фронті загинув офіцер батальйону БпЛА 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Андрій Задорожний з Мукачева. Його дружина, Ірина, поділилася зворушливою історією татуювання, присвяченого чоловікові. Про це повідомляє «Главком» з посиланням на Ірину Задорожну.

Три місяці без Андрія. Пошуки ідеального відбитка

Ірина розповіла, що через три місяці після загибелі Андрія вона вирішила взяти відбиток його безіменного пальця лівої руки – тієї, на якій носять обручки. Вона хотіла зробити кулон, щоб носити його біля серця, а також, можливо, татуювання.

Ірина поділилася історією пошуку матеріалів для відбитку. «Вже знала, що у морг мене пустять. Купила 3 різних види пластиліну, кожен із спробувала на собі – не те. Зайшла в будівельний магазин і попросила жменю гіпсу. Розвела з водою, спробувала – ні», – розповідає Ірина.

У пошуках відповіді Ірина звернула увагу на поліцейський відділок. Зайшовши туди, вона змогла пояснити ситуацію криміналістам, які навчили її робити відбиток пальця та надали необхідні матеріали – фарбу, каток, аркуші А4.

«У мене вийшло», – з полегшенням написала Ірина.

Крім відбитка, на руці Ірини з'явилися слова, написані почерком Андрія – «Подь до мене». Це діалектний, закарпатський варіант звертання, який мав для них особливе значення.

«Ми писали одне одному фізичні листи. У мене є листи із фронту. І ці слова на руці – його почерк. Це діалектний варіант звертання. Закарпатський. Андрій завжди говорив літературною мовою. По його мові ніколи б ніхто не сказав, що він закарпатець. Хіба лише зрідка могло видати слово «файно». А мені він ще говорив: «Подь до мене» (йди до мене). Так мені говорив тільки Андрій. Більше ні від кого не чула цієї фрази», – поділилася Ірина.

Тепер його відбиток назавжди на її тілі, а фраза – не тільки в серці. Татуювання, за її словами, вийшло «якесь й інтимне, й видне одночасно».

Моторошна зустріч у морзі: спогади про «найгірший день життя»

Ірина поділилася моторошними деталями дня, який вона називає «найгіршим у житті» – зустрічі з Андрієм у морзі 25 квітня, за день до похорону. Вона прагнула побути з ним наодинці, сказати все, що хотіла, до того, як розпочнеться офіційна церемонія. Вона також хотіла відрізати пасмо його волосся та взяти відбиток пальця. Волосся – щоб спалити його і розвіяти попіл над Дніпром у Києві, виконуючи частину його останньої волі (Андрій бажав кремації та розвіяння праху на Подолі). Відбиток – для кулона та татуювання.

Зустріч у морзі була дозволена військовими, і Ірина поїхала туди не сама, а з батьками Андрія, своєю мамою та подругою. Вона заздалегідь готувала їх до жахливого запаху та того, що побачать. «Реальність чимось схожа на фільм жаху», – описує Ірина. Хмарний день, легкий дощ, але навколо гучно співають пташки, буяє весна. На подвір'ї, занедбаному та просякнутому атмосферою минулого, стояв моторошний запах.

На подвір’я заїхав автомобіль з написом «На щиті». З нього витягли пакет із тілом Андрія, поклали на стару іржаву каталку. Усе відбувалося на вулиці. «Відкривають один чорний зіповський пакет, потім білий, накривають тіло якимось простирадлом», – згадує Ірина.

«Лежить моя рідна людина. Мій кращий вибір в житті», – пише Ірина. «Андрій лежить голий, розрізаний, в мішку кров, але він такий красивий. Такий мій. Тільки холодний і мертвий».

Ірина намагалася запам'ятати кожну деталь, бути «тут і зараз». Вона відрізала пасмо волосся, яке було в крові, і зробила відбиток пальця. Руки вже «почали зсихатись», пучки пальців були більш пласкими, ніж у живої людини. Вона не змогла сказати все, що хотіла, але обіймала його руку, цілувала губи. «Я обіцяла і в радості, і в горі. І от моє горе лежить переді мною і своїм виглядом дає зрозуміти, що ми без права й жодного шансу на діток, яких планували в цій відпустці, без обіймів, порад, слів підтримки, труднощів, через які маємо пройти, спільної старості. Без всього».

«Ця зустріч завершилась, вона була страшна, болюча. Але бажана мною», – підсумовує Ірина. Вона переконана, що «краще побачити двічі, ніж один раз. Побачити того, кого сильно любиш і з ким більше не зможеш мати зустрічей. Найгірше відбулось».

Ірина зберігає листи Андрія з фронту, їхні нездійснені мрії, фото, відео, вдячність, любов та спогади. Вона сподівається, що ці історії будуть не лише в її голові, а й у книзі – книзі про їхню спільну подорож довжиною 5,8 років. Вона вірить, що книга допоможе їй «прогорювати глибше, підбити велику кількість підсумків, подякувати сповна і почати якийсь новий розділ» її життя.

Нагадаємо, щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Довбенька.