У Києві п’ята ранку. Вже кілька годин поспіль триває ракетна атака на місто, а в повітрі – рої «шахедів». Новинні стрічки повідомляють про пожежі, зокрема палає будівля дитячого садка…

…Не знаю, що відчуваєте ви, хто читає ці рядки, але коли російські варвари б’ють смертоносними ракетами по житлових кварталах мого міста, в мені залишається лише одне почуття – ненависть.

І ця ненависть каже мені одне: війна має стати реальністю для кожного громадянина Росії.

Ні, я не закликаю бомбити їхні домівки, школи чи дитсадки. Ми не маємо  опускатися до рівня цих варварів.

Але виходжу з очевидного: мільйони росіян постійно мають відчувати сильний стрес, перебувати у глибокому  дискомфорті, відчаї  і паніці – через зруйновані плани, зірвані поїздки, зламаний ритм життя.

Нічого нового я тут не відкрию. Як і багато хто з вас, я теж помічаю розгубленість та істеричні настрої у росіян, коли великі аеропорти на їхній території закривалися на лічені години.

На мій погляд, цей ефект має тривати якомога довго – не годинами, а тижнями, місяцями.

Аеропорти – це вузли, через які щодня проходять сотні тисяч пасажирів. Це нервова система країни. Поруч із ними часто розташовані виробництва, склади, логістичні центри. Саме до таких об’єктів і мають пролягати маршрути українських ударних дронів.

Це дасть подвійний ефект: знищення важливих для воєнної інфраструктури об’єктів і параліч транспортної системи – скасування рейсів, паніка, збитки для економіки.

Не слід забувати і про залізницю – основу російської військової логістики та пасажирських перевезень. Кожен збій на коліях - це затримка постачання зброї, пального, інших стратегічних вантажів. І водночас – дискомфорт, нервування, розпачи мільйонів  пасажирів, які днями стоятимуть у хаосі, створеному війною, що її розв’язала їхня держава.

Ця війна, в якій винні всі росіяни, і в якій ми живемо вже дванадцятий рік, має прийти до них додому.

І це – не помста.

Це – справедливість.

Справедливість, яка, можливо, бодай когось із цих варварів змусить замислитись над власною потворністю.