Не надто гучно, але все ж відбулося відзначення чергового ювілею Декларації про державний суверенітет України. Були публічні виступи й аналітичні матеріали в Інтернеті. І все б добре, якби не були випущені з поля уваги деякі дуже суттєві сюжети, пов’язані з тодішніми подіями та їхньою пролонгацією в сьогоденні. Відтак уявляється не зайвим звернути увагу на ці сюжети та деякі факти, непомічені нинішніми політиками й аналітиками.

Отож: навіть зараз довелося прочитати, що, мовляв, без прикладу Росії Україна не наважилася б ухвалити свою Декларацію про державний суверенітет. І про «подаровану незалежність», яка, мовляв, несподівано для українців «упала з неба» теж. І якби ж то це говорили і писали виключно дурні та російські провокатори…

Насправді, як на мене, перебіг тодішніх подій засвідчував зовсім інше.

Після напівдемократичних виборів до Верховної Ради УРСР 15 травня 1990 року новообрані депутати почали працювати, вперше після Центральної Ради, у режимі справжнього парламентаризму (сесія тривала не 1-2 дні, як за совєтських часів, чи не у «турборежимі», як із 2019 року, а 60 повноцінних робочих днів). Майже одразу сформувалися як демократична опозиція в особі Народної Ради (125 депутатів), так і провладна група «За радянську суверенну Україну» (т.зв. «група-239») з тих комуністів, які діяли в річищі рішень ЦК КПСС і ЦК КПУ. Решта депутатів (переважно теж членів компартії) посідала проміжну позицію. Але зверніть увагу: навіть «група-239» із вочевидь не надто прогресивною позицію поставила у свою назву словосполучення «суверенна Україна». Не УРСР, а Україна! Такий тоді був «розлитий у повітрі» суспільний настрій.

Так, Рада почала розгляд питання про державний суверенітет 28 червня, а Росія свою декларацію ухвалила 12 червня. На перший погляд, Україна йшла в російському кільватері. Проте Росія сама наслідувала приклад інших тоді ще союзних республік, і вона стала шостою серед тих, хто декларував свій суверенітет. На додачу, російська декларація була короткою та совєтською як за змістом, так і за формою (причому не «Росії», а «РСФСР»). Натомість українська Декларація стала наслідком серйозної праці над її текстом. Якщо щось і вплинуло істотно на роботу над Декларацією та радикалізацію її змісту, то це від’їзд без дозволу сесії 63 депутатів на чолі з головою Ради Володимиром Івашком до Москви на XXVIII з’їзд КПСС. 5 липня Верховна Рада голосами понад 300 депутатів, в тому числі й комуністів, висунула вимогу до «втікачів» щодо повернення з Москви. І більшість делегатів з’їзду КПСС з числа депутатів повернулася до Києва, визнавши цим пріоритетність національних інтересів над партійною дисципліною. Не підкорився цьому рішенню Володимир Івашко, що пристав на пропозицію Михаїла Горбачова і вирішив балотуватися на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПСС. Він подав у відставку з посади голови Верховної Ради і цим, як з’ясувалося, політично поховав себе, ставши чужим і для Москви, і для Києва. У цій ситуації під акомпанемент шахтарських страйків і мітингів у столиці 16 липня Рада конституційною більшістю (що було дуже показово) ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

У преамбулі Декларація проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Це створило підґрунтя спершу для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства (що швидко привело до правової колізії, відомої під назвою «війни законів»), а потім – через рік з невеликим – і для легітимного проголошення незалежності Української держави.

Варто нагадати ключові положення Декларації. Передусім у ній сказано, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу». Що цікаво: поняття «національна держава» і «національна державність» відсутні у тексті чинної Конституції України. Це не єдині принципові засади, що кудись зникли в процесі конституційних пертурбацій вже у незалежній державі. Скажімо, у Декларації відсутня згадка про забезпечення державою вільного розвитку, захисту і використання російської мови, йдеться виключно про «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». І цілий розділ Декларації присвячений питанням екологічної безпеки, тоді як у чинній Конституції ці питання займають скромніше місце. Інакше кажучи, низка понять і положень Декларації досі залишаються невтіленими.

Згадаймо й інші базові положення Декларації, які стали відвертим викликом політиці «союзного центру». Отже: «Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці… Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території… Українська РСР має своє громадянство… Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР… Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя… Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний… Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці… Національні, культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки».

Загалом положення про УРСР як суверенну національну державу та про народ, який є єдиним джерелом державної влади, стали своєрідним «місточком» між минулим і майбутнім, між досовєтською, совєтською та постсовєтською добою – бо ж народ має право перетворити УРСР на просто Україну, точніше, на Республіку Україну (цікаво, що в 1990 році «Україна» та «Республіка» були синонімами, а у чинній Конституції те, що Україна є республікою, згадується лише раз, і слово це пишеться з малої літери…).

Чи не головним викликом у Декларації разом із тим стали положення розділу «Економічна самостійність». Справді: «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян… Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю». І про плюралізм і захист усіх форм власності не забуто. Годі й казати, що в російській декларації нічого схожого на це не було. Як і наступного: «Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР… Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, […] бере участь у діяльності міжнародних організацій».

Одне з положень Декларації було і донині є предметом політичних спекуляцій – мовляв, ще у 1990 році Україна задекларувала позаблоковий, нейтральний і без’ядерний статус. Але це несусвітня дурниця – у Декларації йдеться про намір стати в майбутньому нейтральною, позаблоковою і без’ядерною державою. Нагадаю, що на той час ще існувала Організація Варшавського Договору на чолі з СССР, а УРСР була напхана ядерною зброєю; Польща, яку очолив уряд «Солідарності», теж тоді декларувала схожі наміри. Крім того, намір щось зробити та практична дія – різні речі: можна мати намір з кимось одружитися, а в останній момент передумати через об’єктивні чинники; можна мати намір піймати величезну щуку і піти задля цього на Дніпро, а в реальності витягнути з ріки здоровенну жабу…

Де-юре Декларація про державний суверенітет стала проголошенням конфедеративних відносин з «союзним центром» і базою для наступних законодавчих новацій та практичних кроків. Звичайно, щось у цій Декларації було наївно-романтичним, щось не надто чітко виписаним, щось важливе пройшло повз увагу її авторів, - але на загал вона стала яскравим маніфестом прагнення України до свободи. І чи не головне: було чітко прописано, що укладання союзного договору можливе тільки на засадах цієї Декларації.

У розвиток положень Декларації влітку та восени 1990 року були ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів. Вже на осінь 1990 року республіканське законодавство суттєво суперечило союзному. Почалася «війна законів». Остання потягла за собою політичні наслідки, оформлені у вигляді «боротьби з союзним центром» під гаслом «параду суверенітетів». Кремль намагався перехопити ініціативу, висунувши проект реформування СССР під гаслом: «Сильні республіки – сильний центр». Проте республіканська номенклатура, передусім господарча, все більше схилялася до думки, що сильний центр їй не потрібен.

Декларація потужно «вистрілила» ще раз напередодні призначеного на 17 березня 1991 року всесоюзного референдуму про збереження СРСР. 27 лютого Верховна Рада ухвалила: одночасно із всесоюзним референдумом провести республіканське опитування про входження до Союзу суверенних республік (зверніть увагу – не «оновленого СССР»; взагалі, то був правовий і логічний абсурд, коли у всесоюзному референдумі запитувалося про «збереження оновленої федерації» - хіба за Сталіна-Брежнєва тоталітарна совєтська імперія була федерацією і що значить «збереження оновленого»?) – входження на умовах Декларації про державний суверенітет. Понад 80% виборців УРСР сказали «так» під час республіканського опитування, що дало керівництву Ради досить сильні позиції на переговорах з Москвою.

Відтак, коли у другій половині квітня 1991 року розпочався т.зв. «Новоогарьовський процес», коли у резиденції президента СССР Горбачова делегації ряду республік обговорювали проект союзного договору, то УРСР заявила там про особливу позицію. Ба більше: у квітні 1991 президія Верховної Ради ухвалила постанову, за якою на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СССР. А влітку 1991-го УРСР відмовилася підписувати союзний договір, оскільки запропоновані ним засади співжиття республік суперечили Декларації. Разом з Україною не погодилися на підписання цього договору Молдова, Грузія і Вірменія. Країни ж Балтії у цей час уже міцно стояли на шляху відновлення незалежності, і їх не спинили криваві бойовиська, влаштовані Кремлем у Вільнюсі та Ризі.

Закономірно відповіддю на все це став серпневий путч проімперських сил, який не в останню чергу був викликаний відмовою України підписати Союзний договір (якщо Горбачов казав, що без України «наша соціалістична імперія» розвалиться, то які ж вирази використовували ортодокси з ЦК КПСС?). Відновлена незалежність не звалилася невідь звідки як подарунок Україні, яка, мовляв, і не мріяла про неї. Положення Декларації і події, пов’язані з її втіленням у життя, переконливо засвідчують протилежне. Тому відзначення ювілею Декларації – річ, безумовно, не лише закономірна під оглядом державних інтересів, а й потрібна морально у контексті непростих і трагічних подій останніх років. Ну, а затим слід іти далі – наповнити змістом поняття «національна держава», внісши його в Конституцію, та реально забезпечити «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». А намір стати нейтральною та позаблоковою державою слід визнати нереалістичним – і не тому, що ми такі агресивні, а тому, що живемо поруч із двома тоталітарними державами, Росією й Білоруссю. Що ж стосується без’ядерного статусу, то це особлива тема, чи не так?