Питання не в тому, коли почнеться Третя світова. Питання в тому, чи спроможні ми розпізнати її хід і структуру, доки вона ще не дійшла до вирішальної фази. Для більшості аналітичних структур за межами театрів війни ця фаза ще вважається майбутньою. Для нас вона вже триває понад три роки — і якщо говорити чесно, то її контури почали формуватись задовго до цього.

Бажання держав авторитарного блоку (РФ, Іран, КНДР, Китай) досягати своїх інтересів силою зростає пропорційно із тією прірвою, яку показує у своїй обороноздатності колективний Захід. США намагаються маскувати цю прірву раптовою зміною курсу, однак це вестиме лише до гірших наслідків і зростання ймовірності переходу до силового сценарію зʼясування стосунків між Пекіном і Вашингтоном навколо Тайваню. 

Після завершення Холодної війни західні держави стимулювали в Європі програму, яку можна назвати помірним, але послідовним роззброєнням. Це стосувалося не лише України, а й багатьох інших країн Центрально-Східного регіону. Риторика, підкріплена грошима і символічними обіцянками, була простою: демократія замість армії, інтеграція замість безпеки, м’яка сила замість військового балансу. Вся архітектура цієї стратегії базувалась на припущенні, що світ вийшов із фази великих війн, а основною небезпекою є політична нестабільність і нереформовані режими. Така структура просто не могла зреагувати по-справжньому адекватно ні на війну 2008 року в Грузії, ні на початок війни в Україні в 2014 році. Вона виключала саму можливість тих подій, які зруйнували її саму як модель сприйняття. 

У цьому контексті Україну не просто вели до Заходу — паралельно її вели до інституційної і безпекової беззубості, коли державні еліти орієнтувались на доступ до фінансової допомоги, а не на вироблення власного стратегічного суб’єктного курсу.

Роззброєння від ядерної зброї, демонтаж радянської оборонної інфраструктури без належної заміни, скорочення боєздатних частин, делегування безпекової логіки на зовнішні структури — все це не було зрадою в класичному сенсі. Це було частиною системної західної стратегії, яка виходила з хибної моделі світу, де ключовим ресурсом вважалась дипломатія, а не примус.

США "кинули" Україну не в 2025 році. Вони консервували її в логіці минулого ще з кінця 1990-х, коли активно просували спрощену формулу: якщо ви хочете до НАТО чи ЄС, ви маєте бути слабкі у військовому сенсі, "прозорі" для спостерігачів і реформовані в політичному. Політичній і економічній складовій приділялась ключова увага, безпекову і геополітичну логіку просто виносили за дужки: воєн більше не планувалось взагалі. Безпека в такому підході розглядалась радше як умовний бонус — не як стратегічна інфраструктура. Цю модель було екстрапольовано майже на всю Європу, де армії перетворювались на бюрократизовані структури з обмеженим рівнем автономії й абсолютно залежною логістикою. Як наслідок, малі бюрократизовані армії споживали менші обсяги продуктів ВПК, що вело і до деградації оборонної промисловості колективного Заходу. 

Найгірше в цій ситуації навіть не те, що Захід недооцінив загрози. Проблема в іншому: він сам формував регіональну архітектуру без спроможності до протидії широкомасштабному конфлікту. Була створена геополітична ілюзія, в якій демократія сама по собі мала бути щитом. Але демократія не є зброєю. Вона — спосіб організації суспільства, який потребує збройної підтримки, якщо хоче вижити в конфліктному світі. І коли ця ілюзія почала руйнуватись, жодна зі структур — ні НАТО, ні ЄС — не мала готової моделі реакції на повномасштабну війну на сході континенту.

Україна опинилась у центрі цього руйнування. Але на відміну від більшості країн, які досі перебувають у стані стратегічного заперечення, ми змушені швидко будувати нову реальність власними руками. І ця реальність більше не передбачає залежності від системи колективної безпеки в її традиційному вигляді. Сьогодні Україна не є виключно об’єктом атаки чи фронтом оборони.

Вона перетворилась на вузлову точку гібридного конфлікту нового покоління, де перевіряються на міцність не лише армії, але й саме поняття державної і військової ефективності. Питання великої війни — це не питання професійних армій та миттєвих точних ударів, що ставлять крапку за дві години. Це спроможність вести довгі і ресурсні кампанію за кампанією.   

Україна повинна перейти з позиції реципієнта безпеки у статус донора. Тобто — не лише захищати себе, а експортувати рішення, які були сформовані не в мирних кабінетах, а на фронті, при повному обвалі старих бойових статутів. Просто тому, що до війни майбутнього в світі більше ніде готуватись. Захід не зможе вивчити реалій майбутньої війни навіть за наявності у нього найкращих підручників із воєнної справи. Україна і її досвід — єдиний шанс для Заходу не програти війну за майбутнє світу через фактори, які не враховані класичним підходом з підручників військових академій. 

Читайте також колонку Валерія Залужного: Експорт технологій як запорука майбутнього міцного безпекового альянсу

Умови, в яких формувався Азов, виключали комфорт і лояльність. До повномасштабного вторгнення нам доводилось боротись не лише з ворогом, ми постійно були змушені відстоювати свою модель ведення бойових дій перед представниками командування, які часом опирались на класичні і навіть застарілі підходи. Відсутність ресурсів, постійні обмеження на лінії фронту, інформаційні атаки, обмежена підтримка за кордоном — це не зовнішні обставини, а сталі умови існування, на які було вироблено ефективну відповідь. Ця відповідь — у формуванні середовища, де ухвалення рішень здійснюється на базі горизонтальної автономії, а дисципліна тримається не на формальній ієрархії, а на ефективності.

Модель "Азову" — це асиметрична інституція, яка діє в межах регулярної армії, але зберігає властивості гнучкості, що притаманні лише мережевим структурами. У цьому — її стратегічна цінність. Ми говоримо про армії майбутнього — саме такі середовища і будуть їх ядром. Не корпуси за каталогом НАТО, а підрозділи, здатні швидко реагувати, трансформуватись, діяти автономно і безперебійно навіть при повному відриві від основних сил. Саме тут приклад "Азову" набуває ключового значення. "Азов" не просто вижив у хаосі — він побудував власну адаптивну архітектуру ведення війни.  

У глобальному вимірі це означає наступне: Азов — не локальний феномен, а прототип армії нової епохи. Епохи, де класичні держави стикаються з розмиттям фронтів, де удар наноситься не лише зброєю, а інформацією, де ключову роль грає не техніка, а управлінська культура. І саме ця культура визначає, хто зможе вижити у великій війні — і хто буде змушений капітулювати без бою.

Війна майбутнього — це не обмін ядерними ударами. Це конфлікт за контроль над логікою адаптації, за можливість залишатися ефективним у кризовому світі. Україна, як театр цієї війни, вже стала полем для випробування таких моделей. І досвід, напрацьований тут, буде використано на інших фронтах — не лише наших. Це вже видно по інтересу військових Тайваню, по нових концепціях військових реформ у Східній Європі, по зростаючому інтересові до автономних бойових структур. Наше завдання — не лише втриматись. А структурувати досвід, транслювати його, впроваджувати на наступних рівнях. І ті, хто вже показав ефективність у новій війні — зокрема такі структури як "Азов" — мають стати не лише оперативним ресурсом, а суб’єктом стратегічного моделювання майбутнього.

Війна триває. І виграють у ній не ті, хто щоночі запускає сотні шахедів по житловим багатоповерхівкам та цивільній інфраструктурі. А ті, в кого, крім ракет та дронів, є інститути, які створюють умови для швидкої адаптації та розвитку в середовищі, де інші просто зникають. Ті, хто, попри все, чинить спротив та здатен миттєво  здійснювати протидію ентропії зовнішнього статусу-кво.

Денис Прокопенко , командир 1-го корпусу НГУ "Азов", полковник