Про це заявив ветеран і психолог Сергій Тітаренко в інтерв'ю проєкту "Люди змін з Лесею Вакулюк" на Еспресо."На жаль, немає чарівної пігулки, яку ти можеш застосовувати для всіх. Немає якоїсь навіть методики навіть в мультидисциплінарному підході, щоб врятувати всіх, на жаль. Тільки за однієї причини — людина не хоче.  Абсолютно. Якщо немає бажання, з якими крутими фахівцями ти не працював, які б найліпші методики лікування ти б не використовував…", - сказав він. Тітаренко додав, що тут питання більше до того, хто має знайти це бажання. "Це більше про мотивацію, це більше про вікно толерантності. Тобто це сукупний довід життя, набутий до 25 років, поки мозок росте, який потім ми використовуємо як ресурс, як основний критерій. Ми міряємо ним абсолютно все. І от чим багатший досвід у людини, неважливо – травматичний чи не травматичний, головне, щоб його було багато, щоб людина його аналізувала, розуміла і приймала",  - зазначив психолог.На його думку, тоді питання про бажання вже не буде стояти. "Мотивація трішечки буде грати роль, бо щось може зацікавити людину, щось ні. Але діяти у неї буде вже основний принцип життя – я мушу діяти, щось робити з собою, навколо себе, для когось і так далі. От з такими людьми працювати класно, і навіть якщо вони мають проблеми, їх простіше вирішити. Найяскравішим проявом уникаючої поведінки є алкоголізм, і дуже багато людей прибігають до цього", - наголосив ветеран.Він розповів випадок пов'язаний з цим."Два пацієнти: один – висока ампутація обох ніг, другий – низька ампутація, тобто нижче коліна. Обидва вживають і мають передісторію до поранення, до війни. Так сталося, що одночасно з обома з них мені довелося працювати. І того, хто мав парну ампутацію, ми знайшли можливість замотивувати через родину. Він не спілкувався з родиною, був сам з тимчасово окупованої території зараз, говорив російською, і взагалі поведінка у нього була досить розв'язана. Ми знайшли можливість попрацювати з його сім'єю, з якою він не спілкувався. Це його замотивувало.  Він став на такий проміжний протез, навчально-тренувальний, без стопи, без коліна, але людина вже на них ходить. Це називають “коротишами”, бо вони короткі. Він почав ходити з тренувальними протезами, з реабілітологом працював. Інший же, з яким цей жив в одній кімнаті, запротезувався дуже швидко, бо таке протезування, якщо можна так умовно сказати, легше. Він швидко якось навчився ходити, поїхав додому, і потім через якийсь час ми дізналися, що він продовжив вживати, відірвався тромб і він помер. От наскільки одна і та сама війна, один і той самий період, різні поранення за важкістю та різні бажання до роботи над собою, до життя і так далі, і різний кінець. Тому всіх під одні граблі точно не можна брати. Кожен випадок унікальний, кожен випадок заслуговує на те, щоби з ним працювали, його розглядали, кожен випадок потребує і заслуговує допомоги, але головна умова – це бажання того, кому допомагають", - розказав він.