Є два однаково неправильних підходи до розуміння теперішнього моменту.

Один – бачити все в рожевому кольорі і вірити у чудеса, в те, що всі проблеми вирішать за нас і у межі 91 року.

Другий – все фарбувати в чорне і вважати, що непролюблене вчора, обов'язково пролюблять завтра.

Три з половиною роки тому, в похмурі лютневі дні, наш світ міг завалитися назавжди. Але знайшлися люди, склалися обставини і він не завалився.

Ми не стали південно-західним федеральним округом, не стали Білоруссю, не здалися, не змирилися. Я не знаю другої такої країни, що могла б встояти після такого потужного удару агресора, який перевершує її силою, озброєнням, чисельністю і лютістю. Встояти, будучи ментально, технічно, ресурсно абсолютно не готовою до війни.

Наша країна встояла. Ціною людських жертв, втрати територій та інфраструктури, але встояла.

Не варто бути бездумними оптимістами. Не варто впадати в чорну меланхолію. Не буде ні російських військ під Києвом, ні радісного українського маршу на Сімферополь. Майбутнє не буде безхмарним і легким, але воно, принаймні, буде. Буде, хоча його могло й не бути.

І залежить воно не від допомоги союзників, не від підступності ворогів, а від нас із вами. Від того, як ми вибудуємо взаємовідносини з союзниками і як зуміємо протистояти задумам ворогів.

Ми – ключ до вирішення проблем. Ми – причина їх виникнення. Усе залежить від нас самих. Від нашого вибору. І перемога. І поразки. Ми все ще стоїмо. 1235 день великої війни.