– У мене вся сім'я військова. У мене шість братів, і всі воюють. Всі на різних напрямках. Хтось в Покровську, хтось в Херсоні, хтось тут, хтось в Запоріжжі. Тому я пішов, як виповнилося 18. Я ще в 14-му році, коли був у четвертому класі, хотів бути в армії, тому, я думаю, мрія здійснилася, – розповідає "Механік", 21-річний командир гармати.

Ми знаходимося на позиції артилеристів 101-ї окремої бригади охорони Генштабу біля Часового Яру. Їхня зброя – стара-добра гаубиця Д-30, яку вони маскують, обслуговують і рятують від ворожих дронів щодня.

Часів Яр – невелике місто на Донеччині, розташоване за 10-12 км від Бахмута. Із 2022 року його роль стала критично важливою: це логістичний і тактичний вузол, який забезпечує всю логістику на напрямку.

Коли росіяни почали наступ на Бахмут наприкінці 2022 року, Часів Яр став ключовою опорою ЗСУ для утримання міста та захисту підходів до Краматорська і Слов’янська. Його втрата відкрила б ворогу шлях далі на захід Донеччини.

За останні місяці Часів Яр залишається однією з найбільш обстрілюваних ділянок фронту. Бої точаться за промзону, посадки і канали. Росіяни заявляють про "успіхи", але ЗСУ відкидають штурми і проводять контратаки, використовуючи дрони та артилерію.

Місто сильно зруйноване: залишилось мало цивільних, інфраструктура фактично не функціонує.

Разом з артилеристами ми спустилися в бліндаж – це підземні ходи, тунелі й укриття, які риють і укріплюють своїми руками. Тут пахне землею, деревиною і порохом. Тут бійці жартують, відпочивають і у будь-який момент готові вибігти на позицію, щоб дати залп.

Один з бійців, "Мішка", має лише 19 років. Як тільки йому виповнилося вісімнадцять у серпні 2024-го, одразу приєднався до війська. Каже, що в цивільному житті залишатися не міг.

– Тут якось більш весело. Тут кожен один за одного. Мотивація була, щоб не бачили війни брати і сестри, щоб як на старшого на мене все лягло. У мене два брата і три сестри. Спочатку батьки були проти. Потім вони змирилися з тим, що мене ніяк не переконають, і погодилися, - розповідає "Мішка".

Боєць "Мішка"

Молодий і весь розрахунок, хлопці віком 19-25 років. Кажуть, часу думати «що буде далі» немає: треба працювати, поки ворог не прорвався.

В молодих є мотивація, щоб захищати свою Батьківщину. В основному вони не замислюються над тим, що буде далі.

– Так, можливо, молодість проходить. Але у даній ситуації треба захищати країну, – каже "Мішка".

Побут біля Д-30: "Гармата палить гіляки і нерви"

В рацію поступила команда "до бою". Біжимо на позицію буквально кілька секунд – і починається робота. Розрахунок рухається злагоджено, всі дії відпрацьовані до автоматизму.

– Мабуть, зараз був засічений рух росіян, тому треба гарно попрацювати, – каже "Механік".

Вздовж підземного коридору бійці біжать один за одним, хто до гаубиці, а хто готувати боєкомплект. Снаряд швидко підносять до установки.

– Гармата! Постріл!

На кілька секунд все навколо піднімається в повітря і завмирає, ніби у фільмі "Матриця". У вухах гул. Ще секунда і робота знову продовжується. Потрібно завдати ще одного удару. Темп відпрацювання шалений. Це означає лиш одне – ворог активізувався.

– Ми відпрацьовуємо зараз по піхоті, – каже командир гармати.

На гарматі Д-30 працювати складно і небезпечно. Доволі важко зробити її непоміченою.

– Цю гармату накрити тяжко. Кожен день ходимо, вирубаємо гілля, накриваємо і все заново, тому що воно висихає. Під час пострілу сітки горять, – розповідає командир.

Хлопці кажуть, що зараз доводиться все робити в укритті через велику кількість ворожих дронів. І кожна ротація не схожа на попередню.

– Минулого разу ми розміщували гаубицю Д-30 просто в посадці на відкритому просторі, а тепер ховаємо в бліндажі, постійно копаємо, – розповідає командир гармати.

Один із хлопців показує, як заряджають гаубицю. Видно, як вони ставляться до своєї зброї з великим трепетом.

"Ворог сильний, але ми тримаємось"

Бійці розповідають, що зараз йде війна переважно дронів, артилерійських та мінометних установок.

– У нашому підрозділі вже створений взвод безпілотних авіаційних комплексів. Раніше його не було. Зараз це дуже грає нам на руку, тому що хлопці досвідчені. Багато хлопців потрапило тих, хто був довго в піхоті, вони знають, як воно працює та де росіяни сидять або можуть накопичуватися", – розповідає один із солдатів.

На цьому напрямку ворог тисне кожен день, в них набагато більше людей, дронів та засобів ураження, але українські військові тримаються.

– По перехопленням виявили, що росіяни давно планували взяти Часів Яр. Але ми постійно на контакті з суміжниками і разом стримуємо це як можемо, – каже один із них.

Як брали полоненого дроном

Дрони зараз відіграють важливу роль у плануванні різноманітних операцій. Нещодавно бійці 101-ї бригади охорони Генштабу провели таку – взяли в полон росіянина.

– Операція довго готувалася. Росіяни сиділи в бункері. Ми їх дроном шугали і всім чим могли. І останній, який залишився там, поранений, сам захотів здатися. Це був такий перший момент, коли третій батальйон охорони взяв росіянина дроном. Саме дроном! Він писав нам записки, потім за допомогою дрона ми його вивели на наші позиції і передали по етапу 24-й бригаді, – розповідає один із бійців.

За допомогою дрону полоненого вели через весь Часів Яр. Це був військовослужбовець десантних військ РФ, родом з Москви, молодий, він розповів про свою службу та злочини російських командирів проти своїх же бійців.

Далі – пряма мова полоненого:

– Я був медиком на заводі (місцева локація, - ред.). Півтора місяці. Бувало, пару разів ходив за пораненими. Один раз вибігав, тащив. А всі інші рази я їх зустрічав на заводі.

– Чи був ти свідком воєнних злочинів?

– Завдання командира нашої роти було обнулити двох людей з нашої ж роти – за те, що вони не витягнули трьохсотого. Я перший раз за ним пішов. Вони там сиділи, музику слухали, відео записували. Не витягували його. На наступний день ми витягли його. Я їм дорогу показував: тут міни, тут міни. Пробіг через відкриту місцевість, забіг під укриття. Чекав 2 години – так ніхто і не прийшов. Виявляється, вони назад пішли. На наступний день ми вже пішли за ним. Вони там чогось напились, п’яні були. Їх привели, вже на точку стабілізації, зв’язали руки, командир каже: якщо ви їх зараз не завалите, я прийду і вас сам завалю, – розповідає російський полонений і додає, що подібні випадки в армії агресора трапляються дуже часто.

– Чому вирішив здатися в полон?

– Я прекрасно розумів: або я так загину, або я просто згнию. Ні води не було, нічого не скидали. Ліки просив – і нічого. Другий батальйон нам воду скинув. Наше командування сказало, що нічого робити не буде.

– Що б ти хотів сказати своїм співвітчизникам про цю війну?

– Я розумів, що війна, але я не розумів, що це таке. Хлопці, не вздумайте сюди йти. Просто не вздумайте. Живіть, як живете.