Анонс Дональда Трампа щодо «важливої заяви про війну в Україні» 14 липня, у поєднанні з його словами про «розчарування Росією», дійсно є знаковим. Але його варто розглядати не як різку зміну курсу, а як частину складної дипломатично-політичної гри, в якій і США, і Росія, і Україна намагаються переосмислити свої позиції на тлі зміненої динаміки війни.

Трамп відомий своєю непередбачуваністю, схильністю до гучних заяв, які не завжди трансформуються в кардинальні зміни політики. Його риторика часто є частиною переговорного процесу або способом привернути увагу. «Розчарування Росією» може бути щирим, а може бути тактичним ходом для створення тиску або маневру перед важливою зустріччю чи рішенням. Важливо памʼятати, що Трамп завжди діє передусім з огляду на власні інтереси та інтереси США, як він їх розуміє, а не на засадах абстрактних моральних принципів.

Сигнали, які надсилає Трамп останнім часом – публічна критика Путіна, згадки про «дурниці», які той нібито говорить, розчарування через безкомпромісність та масштаб насильства – можуть бути свідченням того, що Росія не виправдала його очікувань щодо поступливості або готовності до угоди (або якихось інших побажань Трампа). Вочевидь, Москва переграла карту затягування, чим поставила під загрозу сам «мирний план Трампа». Також на Трампа тисне Конгрес і союзники.

Чи варто очікувати різких кроків? Так, але в рамках контрольованої ескалації:

1. санкції проти третіх країн, які торгують з Росією (зокрема в енергетичній сфері), можуть бути активовані. Це стане тестом для Китаю, Індії, Туреччини;
2. оголошення про нові пакети допомоги Україні, зокрема систем ППО Patriot, буде інтерпретовано як стримувальний сигнал Кремлю. Навіть невеликі поставки, профінансовані НАТО, будуть мати символічне значення;
3. згадка про можливу присутність західного контингенту в Україні – хай і у форматі «коаліції рішучих», – також лунатиме як попередження.

Однак ключовим обмеженням залишається бажання Трампа уникнути прямого зіткнення з РФ. Тому йдеться не про радикальний розворот, а про адаптацію політики примусу, щоб змусити Москву сісти за стіл переговорів.

Важливими є наші зусилля щодо побудови діалогу із чинною адміністрацією США. Президент Зеленський в останні тижні кілька разів говорив телефоном із Трампом, пропонуючи чітке бачення українських «червоних ліній», а також ініціюючи окремий трек комунікації щодо гарантій безпеки.

Крім того, Україна дипломатично підтримує ідею «американського треку миру», не заперечуючи його заздалегідь, але наполягаючи, що будь-який компроміс можливий лише з урахуванням українських інтересів і суверенітету. Це – гнучка, але принципова позиція, яка дозволяє Києву залишатися частиною перемовного процесу, не втрачаючи довіри союзників.

Що варто зробити Україні? По-перше, максимально проактивно реагувати на заяву Трампа, зокрема у міжнародному медіа-просторі, щоб трактування не було монополізоване російською пропагандою. По-друге, активізувати роботу з Конгресом, НАТО і ключовими європейськими партнерами. По-третє, готуватися до сценарію «дипломатичного обміну ударами» – коли публічна підтримка посилюється, але за лаштунками тривають спроби навʼязати «реалістичне рішення».

Загалом, заява Трампа – це не момент істини, але важлива віха. Вона засвідчує, що формується нова політична рамка США щодо війни в Україні, де агресивні дії Росії не лише не стимулюють Трампа до компромісу, а можуть змусити його діяти жорсткіше. Усе залежатиме від змісту самої заяви, масштабу практичних кроків – і здатності України грати на всіх фронтах: дипломатичному, військовому й інформаційному.